Гріг Едвард

      Едвард Хагеруп Гріг народився 15 червня 1843 року в норвезькім місті Бергені. Його батько Олександр Гріг, нащадок вихідця із Шотландії, був купцем. Мати Гесіна, уроджена Хагеруп, непогана піаністка, була безумовно обдарована музично й направляла талант сина в потрібне русло, з ранніх років прищепила йому любов до Моцарта. Однак мати занадто суворо опікувала його в професійнім відношенні, і це хлопчикові не подобалося.

      Уже в дитячі роки маленький Гріг пробував складати музику. Його першим твором були «Варіації на німецьку мелодію для фортепіано». В 15 років Едвард познайомився з видатним скрипалем Оле Булем, який переконав родину Грігів відправити сина в Лейпцігську консерваторію.

      Але консерваторія розчарувала романтично настроєного Едварда. Він усією душею тягся до Шопена й Шумана, а цей «храм музики» вимагав від нього зовсім не таких піднесених устремлінь.  Гріг закінчив консерваторію в 1862 році, після чого повернувся на батьківщину й поселився в Копенгагені, культурній столиці тодішньої Скандинавії. Там він познайомився з датським композитором Нільсом Гаде, чи не головним представником романтичного напрямку в скандинавській музиці. Тоді ж Гріг познайомився з молодим композитором Рікардом Нурдроком, який вважався невгамовним прихильником норвезької народної музики. На жаль, цей талановитий композитор, що виявив величезний творчий вплив на Едварда Гріга, помер у віці 24 років.
      Копенгагенський період Гріга відзначений рядом цікавих творів, у тому числі фортепианної і першої скрипкової сонатами, увертюрою «Осінь», фрагментами симфоній, що частково ввійшли потім в «Симфонічні п'єси» для фортепіано в чотири руки.

      Восени 1866 року Гріг переїхав у Осло і жив там протягом восьми років. Восени цього ж року вперше виступив з концертом, складеним з авторських творів. Концерт мав величезний успіх.

      В 1869-1870 роки Гріг як державний стипендіат відвідав Рим і подружився там з Лістом. Ця дружба мала велике значення для композитора. Завдяки цій зустрічі Гріг повірив у власні сили.

      У той же час Гріг у якості диригента взяв на себе керівництво концертами Музичного (пізніше — Філармонічного) суспільства, яке він заснував разом з композитором Сведсеном.

      Період зрілості Гріга як композитора збігся з розквітом інтелектуального життя Данії й Норвегії. Гріг особливо прогресував як композитор і музичний діяч в 70-і роки, коли його матеріальне становище змінилося на краще: за свої праці він одержав від уряду Норвегії довічну пенсію.

      В 1875 році Гріг написав симфонічну п'єсу «Пер Гюнт». Це екскурс у романтику старої Норвегії й в особисте романтичне світовідчування композитора. Цей твір приніс йому славу, слідом за прем'єрою «Пера Гюнта» пішли європейські гастролі. Гріг став одержувати привабливі пропозиції від великих видавничих фірм.
      В 1893 році Кембриджський університет обрав Гріга почесним доктором музики — одночасно із Чайковським, Сен-Сансом і іншими знаменитими музикантами.

      Гріг виступав у пресі як автор цікавих нарисів про Верді, Моцара, Шумана. Написав він і автобіографічний нарис. Під час перебування в 1888 році в Лейпцизі Гріг зустрівся із Чайковським, між композиторами зав'язалася дружба... У всіх країнах Європи ім'я Гріга викликає почуття симпатії, оскільки він — один з тих композиторів, чия любов до мелодій заперечує вульгарність і дешеву популярність. Для мелодій Гріга, як і Шуберта, характерна простота, але зовсім не примітивність.

      Старіючий Гріг не раз доводив свіжість розуму. Як дійсній музиці властиві не тільки crescendo, fortissimo, але й diminuendo, ті ж нюанси виявляє перед нами й життя. З crescendo і fortissimo ми покінчили. Тепер піде гра diminuendo, і якесь diminuendo може навіть бути гарним... Думка про прийдешнє pianissimo для мене вже не стільки несимпатична, але до некрасивого в diminuendo я відчуваю найбільшу повагу...»

      Сам Гріг незадовго до кончини писав про свою творчість скромно: «Художники, як Бах і Бетховен, споруджували храми на висотах, я ж прагнув, як це виразив в одній зі своїх останніх драм Ібсен, будувати для людей житла, у яких вони почували б себе затишно й щасливо. Іншими словами, я записував народну музику рідної країни. І по стилю, і по формоутворенню я залишився німецьким романтиком шумановської школи. Але одночасно я черпав з багатої скарбниці народних пісень батьківщини, і із цього, дотепер не дослідженого, вивчення норвезької народної душі намагався створити національне мистецтво». Це висловлення як не можна краще характеризує творчість Гріга.

      І все-таки він не бажав передчасно записувати себе в старі. На його долю залишилося ще досить цілком приємних турбот. Так, в 1898 році в Бергені Гріг заснував фестиваль норвезької музики, що став настільки живучим, що проводиться й понині. Під саму завісу життя, в 1906 році, Гріг встигнув стати почесним доктором музики Оксфордського університету.

      Помер Гріг у рідному Бергені в 1907 році.

Олександр Глазунов

      Перша симфонія Олександра Глазунова пролунала 17 березня 1882 року в петербурзьких Дворянських зборах. Монументальний твір зустріли громом оплесків. А коли композитор вийшов до публіки, зал так і ойкнув. На сцені стояв 16-літній юнак у формі реального училища.

      Олександр Костянтинович Глазунов народився 29 липня ( по старому стилю — 10 серпня) 1865 року в родині відомого петербурзького видавця й книгопродавця. Фірма Глазунових була однією з найстарших у Росії, вона існувала з кінця XVIII століття. Ще дід Олександра Глазунова у свій час видав у незвичайному виді «Євгенія Онєгіна», і сам Пушкін із друзями часто заходив у крамницю Глазунових, щоб помилуватися на видання. Батько Олександра, Костянтин Ілліч, був розумною людиною й керував видавництвом, думаючи не тільки про матеріальну вигоду, але й про користь справи. Костянтин Ілліч проявляв інтерес і до музики: він грав на скрипці й роялі. Мати Олена Павлівна ще в пансіоні навчалася грі на роялі й після заміжжя не закинула музику, брала уроки в професора Петербурзької консерваторії Теодора Лешетицького, а потім у знаменитого Мілія Балакірєва.

      Феноменальний талант сина батьки намагалися всіляко розбудовувати. Родина могла собі дозволити тримати двох гувернанток, німкеню й француженку, які займалися Сашиним вихованням. Йому було дев'ять років, коли його почали вчити грати на роялі. Писати музику Сашко вперше спробував в 1878 році в популярному жанрі опери. Але набагато більше Глазунов любив інструментальну музику.

      Природно, перші твори Олександра Глазунова були наслідувальними; і хто знає, як зложилася б доля Сашка, якби його шляхи не перетнулися з Балакірєвим, яскравою особистістю, талановитим музикантом і природженим організатором. Симпатія була взаємна: познайомившись із 14-літнім Глазуновим, Балакірєв зрозумів, що перед ним неабияка особистість, яку він вирішив розвивати й направляти. Пізніше Глазунов згадував, що Балакірєв запропонував прийняти на себе загальне керівництво його музичним вихованням і «рекомендував негайно звернутися до Римського-Корсакова для систематичного проходження повного курсу теорії композиції». Спілкування з Римським-Корсаковим багато чого дало Глазунову. Олександру допомагала й власна крайня цілеспрямованість. Його розвиток ішов такими швидкими темпами, що відносини з Римським-Корсаковим незабаром змінилися: з 1881 року Микола Андрійович рішуче відмовився ставитися до нього як до учня. «Відтепер, Олександр, ви можете звертатися до мене лише за дружньоюпо радою!» — так сказав він. Але це на перший погляд дивна заява жодним чином не перешкодила їхній дружбі.

Глазунову повезло й в іншому: його твори дуже швидко ставали відомі широкій публіці. Так, у серпні 1882 року його Перша симфонія була виконана в Москві (диригував Римський-Корсаков), і на концерті був присутній А. Г. Рубинштейн, піаніст зі світовим ім'ям, засновник Петербурзької консерваторії.

      Глазунов зійшовся зі Стасовим, з яким зустрічався в Публічній бібліотеці. Стасов був вражений талантом молодого композитора. У жовтні 1884 року два композитори — юнийГлазунов і вже визнаний Чайковський — зустрілися вперше. Згодом їх зустрічі переросли в тісну дружбу, яка тривала до самої кончини Чайковського.

      В 1883 році Глазунов закінчив реальне училище й записався вільним слухачем на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Музикою він займатися не перестав: у його альмаматер полюбилися «Музичні вправи студентів імператорського університету в Петербургові». На ділі це були регулярні концерти симфонічного оркестру, складеного зі студентів.

      Глазунов грав на фортепіано, віолончелі й скрипці, але в оркестрі виступав як валторніст. Інструмент він освоїв за короткий час під керівництвом викладача.

      Бєляєв загорівся бажанням придбати виключні права на видання всіх творів Глазунова й викупив те, що Глазунов уже продав іншим видавцям. Для видання творів Глазунова Бєляєв заснував власну справу, але не в Росії, а в Лейпцизі, закупив передову техніку й зареєстрував фірму за назвою «М. П. Бєляєв». Вона стала передовим російським нотним видавництвом. Першою була видана «Увертюра на грецькі теми» Глазунова.

      Наприкінці травня 1884 року Бєляєв допоміг Глазунову із друзями відправитися у Веймар, де молодий комозитор познайомився з Ф. Аркушем, кілька раз розмовляв з ним. Завдяки дружній опіці Бєляєва, Ференц Аркуш виявив увагу до музики Глазунова.

      22 жовтня 1888 року Глазунов уперше став за диригентський пульт. Тривалий час він листувався із Чайковським, причому переписка носила відвертий, довірчий характер. Глазунов, серед іншого, писав Чайковському про те, що диригувати в нього не дуже виходить. Але от в 1889 році в Парижу відкрилася Всесвітня виставка, і Бєляєв організував там два російські симфонічних концерти. На виставку разом з Бєляєвим приїхали Римський-Корсаков із дружиною, Лядов, Глазунов...

      Виявив себе Глазунов і в іншій області. А. Бородін майже двадцять років продовжував роботу над оперою «Князь Ігор». Більша частина опери була написана, але 16 лютого 1887 року Бородін помер. Римський-Корсаков і Глазунов довели твір покійного до кінця, для чого стилізували творчий почерк Бородіна. Глазунов  майже цілком написав третю дію «Князя Ігоря». Від увертюри опери не залишилося навіть ескізів, але дивна пам'ять Глазунова, якому Бородін не раз награвав свої музичні ідеї, зберегла багато чого... 23 жовтня 1890 року відбулася прем'єра «Князя Ігоря» на сцені Маріїнського театру.

      Середина й кінець 90-х років — час яскравого розквіту творчості Глазунова, От з якою частотою він писав симфонії в цей час: Четверта симфонія (1894), П'ята (1895), Шоста (1896), далі за три роки він створив три балети — «Раймонда» (1897), « Панянка-Служниця» (1898), « Пори року» (1899). Симфонії й балет «Раймонда» одержали світову популярність.

      Наприкінці 90-х років він остаточно визначився як композитор-інструменталіст, писав з величезним натхненням. Він називав себе спадкоємцем Глінки, і дійсно, його творчість була важливою ланкою ланцюга, по якому традиції Глінки й Бородіна переходили до поколінь композиторів XX століття. Глазунов — епічний композитор. Його епічність яскраво виявилася в Четвертій, П’ятій симфоніях... Якщо до Глазунова в російській симфонічній музиці зложилися як би дві галузі- московська (Чайковський і його послідовники) і пітерська (Глінка й композитори « Могутньої купки»), то творчість Глазунова зблизила ці дві галузі, підсумувало знахідки обох шкіл і заявило на увесь світ: подивитеся, вони ж разом роблять ту саму справа!

      Що стосується Глазунова, він, як і Чайковський, прагнув у музиці виражати переживання героїв, а не тільки робити її основою для хореографії. На створення «Раймонди» його надихнула подорож по Німеччині, де він побачив руїни лицарських замків, що почорніли від часу масивні стіни соборів - свідків хрестових походів... Прем'єра «Раймонди» відбулася 7 січня 1898 року.

      В 1899 році Глазунов стає професором Петербурзької консерваторії. В 1904 році вмирає Бєляєв. Ця подія затьмарила життя Глазунова. Додалося й господарських турбот, оскільки за заповітом троє музикантів — Римський-Корсаков, Глазунов і Лядов — ставали на чолі всіх трьох починань Бєляєва. Серед інших це були премія Глинки й нотно-видавнича фірма «М. П. Бєляєв» у Лейпцизі.

      Під час революційних подій 1905 року Римський-Корсаков, Глазунов і Лядов виявилися в групі революційно настроєних студентів і викладачів консерваторії. Тодішнє керівництво розпорядилося звільнити «ліберального» Римського-Корсакова, Лядов і Глазунов у знак солідарності з ним пішли зі своїх посад. Але після «Жовтневого маніфесту» 1905 року консерваторія одержала нові права, і серед них право обирати директора й запрошувати професорів по розсуду художньої ради. Римський-Корсаков і Лядов повернулися до викладання, а Глазунов став першим виборним директором консерваторії.

      Про його чуйність і доброті ходили легенди. Так, він якось звернув увагу на худеньку студентку, талановиту вокалистку. Дівчина була досить бідно одягнена. Довідавшись, що студентка обідає на чотири копійки в день, Глазунов викликав її до себе й оголосив, що призначив їй стипендію — 25 рублів на місяць.

      Глазунов вважав своїм обов'язком бути присутнім на всіх іспитах. Наприклад, у травні 1910 року він прослухав 771 людину й про кожний дав відгук. Нова посада, однак, зажадала відходу від справ не тільки творчих, але й музичних. Потрібно було вирішувати й господарські питання.

      В 1907 році Петербург, Москва, Росія та й уся Європа поздоровляли 42-літнього композитора з 25-річчям творчої діяльності. Оксфордський і Кембриджський університети привласнили Глазунову звання доктора музики. На початку XX століття він був одним зі стовпів музичного світу.

      Однак далі цілий ряд подій затьмарив його життя. Наприкінці 1906 року вмирає В.Стасов, через два роки, улітку 1908 роки, помер Н. Римський-Корсаков. Через кілька років умерли ще двоє його друзів — А. Лядов і С. Танєєв. У Глазунова не було родини, він жив з матір'ю. Після відходу з життя близьких друзів-однодумців загострилася його ворожість до тих композиторів-новаторів, які бажали ввести в музику нове без вивчення того, що було створено до них. При цьому Глазунов мав безсумнівний талант розпізнавати дійсно обдарованих людей. При всій своїй нелюбові до формалістів він розпізнав у Д. Шостаковичі генія, і, коли того прагли позбавити стипендії, буквально вийшов із себе. «Так ви знаєте, хто такий Шостакович?! — закричав Глазунов. -  Шостакович — це одна із кращих надій нашого мистецтва!»

      Після революції 1917 року Глазунов залишився на посту директора консерваторії, підтримував контакт із народним комісаром освіти А. Луначарським. 12 липня 1918 року Ленін підписав декрет, по якім консерваторія діставала права вищого навчального закладу. Усе це спонукувало Глазунова довіряти новій владі.

      У радянські роки комуністи намагалися залучити Глазунова, людину з європейським іменем, що вільно говорив кількома мовами, доктора Кембриджського й Оксфордського університетів, до різних заходів типу «огляду баяністів і гармоністів». Він не міг заставити себе займатися цими «нововведеннями», але відкрито протестувати був не в силах. На фотографіях того часу він виглядає смутним, понурим...

      У консерваторії його не любили, уважали старим, ретроградом. Та і як інакше могли ставитися до композитора старої школи, що особисто знав класиків світової музики, проліткультовські «новатори», що вимагали скинути класику з пароплава сучасності.

      Глазунов одержував багато запрошень на закордонні гастролі: його кликали виступити в Німеччині, Англії, Америці... Зрештою він піддався угодам і відправився за рубіж, виступав у Парижу, Мадриді, Лісабоні. Після закінчення гастролей композитор зупинився в Парижу. Вертатися в Радянську Росію він не поспішав. А на запитання, яка причина змушує його затриматися за кордоном, писав зацікавленим людям, що «прагнув би ще підлікуватися» і що повернутися в Росію він прагне «у більш-менш здоровішому стані».

      Але він так і не повернувся. 21 березня 1936 року А. Глазунов помер. Порох його спочиває в Парижі.

Галина Вишневська

Говорять, Галина Вишневська, співачка видатного таланта, має не менш видатний по складності характер. У такому випадку складність характеру М. Вишневській полягала в тому, що вона вимагала від радянського уряду нормальних умов роботи для себе й колег. А коли разом із чоловіком Мстиславом Ростроповичем вона виїхала за кордон, вслід їй у березні 1978 року був опублікований Указ Президії Верховної Ради СРСР « Про позбавлення громадянства СРСР Ростроповича М. Л. і Вишневській Г. П.». За що? « За систематичні дії, що наносять збиток престижу Союзу РСР...»

      Галина Павлівна Іванова народилася в 1926 році в Ленінграді. Її батько Павло Антонович був потомственим робітником, мати Зінаїда Антонівна, наполовину циганка, наполовину полька, господарювала. Коли Галі було 5 років, батьки розійшлися. Онуча на виховання взяла бабуся по батьківській лінії Дар'я Михайлівна, яка проживала в Кронштадті.

      Галину природа нагородила сильним голосом, і тому в школі її прозвали « Галька-Артистка». У першому класі вона одержала свою першу премію за вокальну майстерність — відріз тканини на плаття.

      Їй було 14 років, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Бабуся вмерла в блокаду в лютому 1942 року. Галина залишилася одна. Навесні 1942 року її взяли в загін МПВО — місцевої протиповітряної оборони, у так звану «блакитну дивізію». Уже в той час Галина Іванова відрізнялася високою силою духу й цілеспрямованістю. 19 січня 1943 року блокада була прорвана, і Галину Іванову взяли на роботу у Виборзький будинок культури помічником освітлювача сцени. Так почалася її театральна кар'єра. Коли в місті почала працювати музична школа імені Римського-Корсакова, Галина стала займатися вокалом в Івана Сергійовича Дід-Зурабова. Однак через півроку Галина залишила його.

      Улітку 1944 року вона вийшла заміж за морського офіцера Георгія Вишневського, який противився сценічній кар'єрі дружини. Коли 1 вересня 1944 року Галина Вишневська оголосила, що пішла в театр оперети, вдома вибухнув скандал, і шлюб, що тривав два місяці, розпався.

      Галина Вишневська гастролювала з Ленінградським театром оперети, виступала в масовці, відіграла по 20-25 спектаклів на місяць. Поступово їй стали довіряти сольні партії, однак через неправильну постановку голосу (вона не могла взяти ноту вище соль другої октави) її професійний ріст був утруднений.

      Однак ці гастролі не пройшли для майбутньої зірки даром: Вишневська зрозуміла, як треба працювати над сценічним образом. Згодом вона вийшла заміж за директора театру Марка Ілліча Рубіна, одержавши в його особі безкоштовного консультанта. Марко Рубін був на 22 роки старше Вишневської. Через якийсь час вона народила від Марка хлопчика, якого назвали Іллею. У два з половиною місяці від роду хлопчик помер від важкого отруєння.

      Пішовши з театру, Галина Вишневська почала сольну концертну роботу. Марко Рубін також покинув театр, ставши її адміністратором. Вони їздили по периферійних містах на власній «Перемозі», звичайно брали із собою піаніста-акомпаніатора й читця. У таких гастролях пройшло кілька років. Галина накопичувала досвід, придивлялася, у підсумку зложився образ естрадної співачки на зразок Клавдії Шульженко. Вона завжди намагалася йти у виконавській майстерності від образа.

      Величезне значення для М. Вишневській мала зустріч із Вірою Миколаївною Гаріною — талановитим педагогом, співачкою, що виступала ще в XIX столітті на європейській сцені. Цілих два роки Віра Миколаївна навчала Вишневську співу.
      Через кілька місяців Галина занедужала туберкульозом, але практично однією силою волі перемігши хворобу, видужала й через місяць уже виступала з концертами. Вона повернулася до Віри Миколаївни, і та наполягла, щоб заняття були продовжені. Галина поступово ставала співачкою з гарною технікою й більшим розкритим оперним звуком.

      У травні 1952 року Галина Вишневська потрапила в стажерську групу Великого театру. З Ленінграда довелося переїхати в Москву, тулитися спочатку в маленькій кімнаті комунальної квартири.


      В 1956 році М. Вишневській присвоїли звання заслуженої артистки РСФСР. Вона брала участь у записі опери «Євгеній Онєгін» для платівки, і цей етап був важливий, оскільки в той час у СРСР та або інша опера записувалася, як правило, раз у двадцять років.
      Ще в 1955 році на фестивалі «Празька весна» М. Вишневська познайомилася з віолончелістом М. Ростроповичем і після повернення до Москви вийшла за нього заміж. 18 березня 1956 року в них народилася дочка Ольга, 22 червня 1958 року — друга дочка Олена.

      30 грудня 1959 року М. Вишневська вперше вилетіла на гастролі в США з Державним симфонічним оркестром. Усього вона гастролювала в США п'ять раз — в 1960, 1961, 1965, 1967, 1969 роках.

      Поступово відносини М. Вишневській з Міністерством культури погіршуються. Причина, швидше за все, крилася в безкомпромісності характеру співачки. Віддаючи музичній роботі всю себе, вона вимагала точно такого ж відношення й від інших, і в першу чергу — від чиновників Міністерства культури. Халтура в будь-якому виді для М. Вишневській була неприйнятна, не терпіла вона й панських замашок з боку Радянських правителів.

      У жовтні 1964 року трупа міланського театру «Ла Скала» побувала в Москві, а потім Великий театр уперше у своїй історії виїхав на гастролі в Мілан. Вишневська співала в операх «Пікова дама» і « Війна і мир». Під час цих гастролей дирекція театру «Ла Скала» запропонувала Вишневській проспівати в їхній трупі партію Ліу в «Турандот». Вишневська всупереч бажанню нового керівництва Великого театру погодилася, і в 1965 році відбувся її дебют у міланському театрі. Співачка виступила з італійською трупою й мала скажений успіх. Наприкінці однієї з арій вона поступово заглушила високу ноту, щоб у публіки склалося враження, начебто це все, але в останній момент закінчила співати у всю силу свого голосу. Зал застогнав. Як сказав потім директор театру, у нього було враження, начебто з тунелю вирвався паровоз.

      Тріумф в Мілані відкривав для Вишневської шлях у будь-який театр Заходу. У самому Мілані їй запропонували контракт на самих вигідних умовах і на будь-який строк. Але вона не підписала контракт, оскільки в Москві в неї залишалися чоловік і діти. Та й Міністерство культури не давало на це згоди.

      В 1966 році Галині Вишневській присвоїли звання народної артистки СРСР. Видалося, усе складалося непогано, але 21 серпня 1968 року, коли СРСР увів війська в Чехословаччину, закінчився відносно благополучний період у житті М. Вишневській і М. Ростроповича.

      Ще навесні 1968 року на концерті в Рязані М. Ростропович познайомився з А. Солженіциним. Пізніше він запропонував письменникові переїхати до них у Жуковку, на дачу. Вишневська й Ростропович прагнули надати знаменитому письменникові умови, для роботи; самі вони пропадали на гастролях, так що це їх аж ніяк не обтяжувало.

      Через два місяці після того, як Солженіцин поселився на дачі у Вишневської й Ростроповича, його виключили із Союзу письменників. В 1970 році А. Солженіцину була присвоєна Нобелівська премія, після чого в пресі почалася кампанія цькування письменника. Але якщо раніше за радянських письменників, що були в такій ситуації, як, наприклад, за Пастернака, ніхто не заступався, то тепер М. Ростропович за підтримки й зі схвалення М. Вишневської написав протестуючий лист, який відправив на ім'я головних редакторів чотирьох центральних газет.

      Після цього листа в Ростроповича виникли проблеми. Лист у СРСР не опублікували, але його текст дуже скоро почали передавати закордонні радіостанції, що віщали на Радянський Союз. Ростроповича звільнили з Великого театру, йому не дозволили диригувати симфонічними оркестрами в Москві й Ленінграді, і тоді музикант змушений був перекочувати на провінційну сцену.

      М. Вишневська, незважаючи на репресії, яких зазнав чоловік, співала у Великому театрі, в 1971 році її нагородили орденом Леніна й навіть випустили за кордон. Після поїздки у Віденську оперу в 1973 році в газеті« Вісті» з'явилася замітка, яка стала останнім офіційним згадуванням імені Галини Вишневської в радянській пресі. Наступного разу її ім'я згадали тільки в указі від 16 березня 1978 року про позбавлення М. Вишневській радянського громадянства.

      На такий захід влада пішла тому, що доведені до розпачу неможливістю працювати в Москві, вони написали заяву про виїзд за кордон на роботу строком на два роки. Така постановка питання була для Радянської країни справою незвичайною. Особисто Л. Брежнєв прийняв рішення відпустити цю музичну родину за кордон.

      І в березні 1978 року був опублікований той самий указ про позбавлення їх громадянства СРСР.

      Лише в 1990 році Галині Вишневській і Мстиславу Ростроповичу радянське громадянство було повернуто. На початку 1992 року у Великому театрі на честь 42-річчя сценічної діяльності Галини Вишневської відбувся її великий творчий вечір. Пряма трансляція вечора йшла три години по першій програмі телебачення.

Олександр Вертинський

      Великий Шаляпін подарував у Шанхаї Вертинському свою фотографію, написавши на ній: «Великому розповідачеві казок землі росіянину Олександру від мандрівника Федора». Мандрівник — так можна сказати й про самого Вертинського. Емігрувавши з політичних міркувань із Росії в 1919 році, він гастролював у Туреччині, Румунії, Польщі, Німеччині, Франції, Англії, Італії, США й Китаї, досяг, по суті, світового визнання, незважаючи на природний мовний дефект і відсутність фахової освіти, і повернувся в СРСР за патріотичними мотивами в 1943 році. Уникнувши репресій, продовжував співати й зніматися в кіно.

      Олександр Миколайович Вертинський народився в Києві в родині приватного повіреного. Його батько Микола Петрович був адвокатом, крім адвокатської практики займався й журналістикою, друкувався в газеті «Київське слово». Мати Євгенія Степанівна Сколацька не була законною дружиною Миколи Вертинського, оскільки його перша дружина не дала розлучення.

      Через три роки після народження Олександра раптово вмерла його мати, а ще через два роки помер убитий горем батько. П'ятирічного Олександра взяла до себе на виховання одна з тіточок, яка обожнювала покійну сестру й ненавиділа Миколу Петровича. Олександр запам'ятав, що на запитання про батька він одержував незмінну відповідь: «Твій батько — негідник!» Цією відповіддю, до речі, обмежувалося все виховання маленького Олександра. В іншому він був наданий самому собі.

      Вчився він погано, був виключений із другого класу Імператорської 1-й Олександрійської гімназії. Його перевели в гімназію «попроще», але й звідти його виключили за погану успішність. У той же час Олександр любив ходити в церкву, бачачи в православному ритуалі зерно театрального дійства.

      Через якийсь час Олександр Вертинський став вхожий у будинок Софії Миколаївни Залинської — викладачки жіночої гімназії, яка була одружена з Миколою Васильовичем Луначарським, братом Олександра Васильовича Луначарського, майбутнього наркома освіти в уряді більшовиків. У будинку Софії Миколаївни бували Микола Бердяєв, Михайло Кузьмін, Марк Шагал і інші відомі люди. Це оточення досить плідне вплинуло на молодого Вертинського — він пробує писати, друкується в газеті «Київський тиждень».
      У ці роки Олександра тягло на сцену. Одного разу він вирішив, зібравши 25 рублів, відправитися в Москву, щоб спробувати влаштуватися в який-небудь храм Мельпомени. На юнака, що бродив по Мамоновському провулку, звернула увагу Марія Олександрівна Арцибушева — господарка театру.
      Так Вертинський почав свою кар'єру — за безкоштовні борщ і котлети.


      В 1913 році Вертинський спробував вступити в Художній театр, але на заключному етапі був зрізаний самим Станіславським через природну гаркавість. У ці ж роки Олександр Вертинський почав зніматися в кіно. У Москві утворювалося Акціонерне товариство А. Ханжонкова — перша в Росії велика фірма по виробництву кінофільмів. Знімався в Ханжонкова й А. Вертинський. Цікаво, що саме він привів до Ханжонкова В. Холодну, майбутню зірку німого кінематографа, присвятивши їй такі пісні, як «Маленький креольчик», « За лаштунками», «Ваші пальці пахнуть ладаном».

      Трохи пізніше Вертинський вибрав собі образ Пьеро, з яким і став знаменитим.
      Поранені скоро довідалися, що молодий санітар непогано читає вірші й співає, і попросили його виступити. Вертинський був від природи соромязливий і, щоб упоратися із цією сором'язливістю, придумав собі сценічний костюм у вигляді маски Пьеро. Вертинський густо мазав лице білилом, підводив очі й облачався в санітарний халат із пришитими до нього помпонами й довгими рукавами. Після цього виходив і читав пораненим Мережковського, Теффі, Блока й інших авторів. Виконував і свої перші немудрі пісеньки. Поступово в нього став складатися виразний образ, який і відрізняв Олександра Вертинського від інших виконавців.


      Увечері 25 жовтня 1917 року в Петрограді йшло звичайне театральне життя. У цей день Олександр Вертинський відіграв бенефіс, на якім уперше вийшов на сцену в спеціально пошитому для нього костюмі «чорного Пьеро».

      Відомо, що російська інтелігенція по-різному віднесли до жовтневих подій. Хтось виїхав, хтось залишився. А. Блок, наприклад, прийняв революцію й не виїхав, незважаючи навіть на те, що юрба мародерів спалила його будинок у Шахматові. Ф. Шаляпін, якого нові влади оголосили першим «народним артистом республіки», все-таки виїхав.

      У другій половині листопада 1917 року Вертинський дав останні концерти в Москві, після чого виїхав на південь Росії. Два роки він виступав у Катеринославі, Одесі, Криму. Його репертуар становили декадентські пісеньки, що як не можна краще ототожнювали артиста з тою аудиторією, для якої він співав. Однак Червона армія наступала, і пізньою осінню 1920 року Олександр Вертинський емігрував у Константинополь, причому відплив на тому ж кораблі, що й знаменитий генерал Врангель. У Туреччині за допомогою свого імпресаріо Вертинський купив грецький паспорт на ім'я якогось Олександра Вертидиса, з яким не розставався під час усієї наступної еміграції. При цьому його попередили, що з новим паспортом він може їздити де завгодно, от тільки в Грецію краще не попадати. Так Вертинський і зробив: він об'їхав із цим паспортом увесь світ, однак ніколи не був у Греції.

      Без малого чверть вікову емігрантську сторінку в біографії Вертинського можна умовно розділити на три етапи: 1922- 1934 роки — виступи по Європі, час творчого підйому співака, недовге перебування в Америці (1934-1935) і заключний, шанхайський етап (1935-1943), який знаменує собою творчу криза в кар'єрі Олександра Вертинського.

      По Європі Олександр Вертинський гастролював 10 років, і публіка добре довідалася його. За цей час він подружився з Ф. Шаляпіним, І. Мозжухіним і іншими діячами російської культури, що жили за кордоном. В співака поступово з'явилися послідовники й конкуренти — артисти, творчість яких покликано було зайняти ту ж нішу. У Румунії ним став Петро Лещенко, у Прибалтиці, Югославії й Румунії — Юрій Морфессі, у Латвії — Костянтин Сокольский, а в Парижі — молода Алла Баянова.
      Гастролі по Америці включали концерти в Нью-Йорку, Сан-Франциско, Голівуді. Він знайомиться з мільйонерами, Чарлі Чапліном, виступає на самих знаменитих сценах, записує платівки. До нього ставляться як до світової знаменитості. Вертинський відвідує Голівуд, де йому пропонують зняти художній фільм про його кар'єру. Вертинський спочатку береться за цей проект, але, безрезультатно промучившись кілька місяців з англійською мовою, кидає його.

      Покинувши Америку, Вертинський їде в Китай, і цілих вісім років живе в Шанхаї, Харбіні. Поступово його охоплюють туга й безвихідність. У Шанхаї, як і в Харбіні, Вертинського чекає приголомшливий успіх: він дає з аншлагами двадцять концертів. І це в той час, коли знаменитий Шаляпін, приміром, зміг дати тільки два.


      Живучи в Шанхаї, Вертинський кілька раз безрезультатно просив радянську владу дозволити йому повернутися в Росію. Одного разу прохання було задоволено. Вертинський повернувся на Батьківщину восени 1943 року. Західна преса на цей учинок відреагувала ревниво - злісним галасом. Писали, наприклад, про те, що «Олександр Вертинський був розстріляний на першій же прикордонній заставі червоних».

      Після повернення до Росії Вертинський одержав квартиру в Москві в престижному районі, виступав з концертами й навіть знімався у фільмах. І тільки в одному була права західна преса, коли стверджувала, що співак у Радянському Союзі зазнав певних обмеженнь: Вертинський не побачив платівок зі своїми піснями, не чув їх по радіо. Він написав кілька книг, у яких поділився із читачами дотепними спостереженнями про різні країни.

      Олександр Миколайович Вертинський умер в 1957 році. У нього залишилися дві дочки — Маріанна й Настасія.

Дюк Еллінгтон

      «Еллінгтон грає на роялі, але його справжній інструмент — оркестр, - говорив про Еллінгтона його помічник, «альтер его» знаменитого музиканта, Біллі Стрейхорн.- Кожний музикант оркестру для нього — джерело емоцій, які він змішує вигадливо й незвичайно, щоб добитися того, що називають «ефектом Еллінгтона»...»

      Гучний успіх багатьох джазменів часто мав в основі лише зовнішні ефекти. Але Дюка Еллінгтона завжди відрізняло серйозне відношення до справи. Так слід ставитися й до нього самого — серйозно й з повагою.

      Едуард Кеннеді Еллінгтон («Дюк») народився 29 квітня 1899 року у Вашингтоні, округ Колумбія, у благополучній родині середнього класу. Ще в дитинстві в хлопчика з'явилася звичка ранками, спускаючись зі своєї спальні по сходах, урочисто повідомляти: «А от і я! Великий, чудовий, грандіозний Дюк Еллінгтон!»
      Ще з дитинства був глибоко набожним, а це означало, що він чи навряд зіб'ється на криву доріжку гріха... З віком релігійність Еллінгтона лише зростала. До всіх життєвих ситуацій він звик ставитися з іронією — це означало, що тимчасові невдачі навряд чи його зломлять.

      Взагалі, якщо уважно вдивитися в цей психологічний портрет, вийде, що успіх Еллінгтона був як би запрограмований з дитинства. Залишалося тільки чекати, у якій саме області діяльності талант виявиться.

      Своє прізвисько Дюк (Герцог) він одержав замолоду за пристрасть до франтівського одягу. З 14 років Дюк, ще вчачись у школі, початків підробляти піаністом у нічних клубах Вашингтона. У цьому ж віці він почав складати музику. Будучи різнобічно розвинутою особистістю, Еллінгтон любив не тільки грати, але й малювати. Причому малював він настільки добре, що в нього з'являлися думки стати архітектором — а коли Дюк Еллінгтон закінчив школу, йому запропонували стипендію для занять живописом.

      Однак музика в його житті взяла гору. В 1918 році він одружився, через рік у родині Еллінгтонов народився син Мерсер. В 1923 році Еллінгтон із друзями-музикантами відправився в Нью-Йорк в пошуках роботи. Правда, ця поїздка виявилася невдалою, і друзі змушені були повернутися у Вашингтона. Але рік по тому вони почали нову спробу. Цього разу вдалося відкрити на Бродвеї бар за назвою «Hollywood Club». Пізніше цей заклад був перейменований в «Kentucky Club», a Дюк Еллінгтон став у цьому барі керівником оркестру.

      В 1924-25 роках репертуар комерційного оркестру Дюка Еллінгтона складався з популярних тоді регтаймов. Це був ще не джаз, це був переддень джазу, а сам джаз у ті роки ще залишався маловідомою новоорлеанською музикою. Але із часом в оркестрі Дюка Еллінгтона стали з'являтися музиканти з Нового Орлеана, і ці люди, принесли із собою свіжі ідеї, визначили орієнтацію оркестру.

      Як джазовий композитор Дюк Еллінгтон уперше проявив себе в 1926 році. Досить швидко його творами зацікавився музичний видавець Ірвинг Міллс. За пропозицією цього бізнесмена було утворено акціонерне товариство, співвласниками якого стали Еллінгтон і Міллс. Завдяки цій угоді Міллс розбагатів. Але Міллс був не тільки талановитим бізнесменом — за час співробітництва з Еллінгтоном він написав тексти для багатьох мелодій композитора.

      З 1927 року оркестр Еллінгтона почав виступати в одному з найбільш багатих і престижних клубів Гарлема. Цей клуб називався «Cotton Club». За п'ять років роботи в клубі оркестр Еллінгтона перетворився з починаючого скромного оркестру в провідний джазовий колектив Нью-Йорка. Це було серйозне й дуже престижне звання.

      Скоро «Cotton Club» набрид Еллінгтону, і в 1933 році він і його оркестр відправилися на гастролі в Лондон. Приїхавши в Старий світ Еллінгтон зі здивуванням виявив, що він тут досить популярний і взагалі в Англії до нього ставляться як до серйозного джазового композитора. Особливо подобалася слухачам п'єса Еллінгтона «Creole Rhapsody» (1931), яку деякі англійські критики вважали твором, що визначив напрямок розвитку джазу.

      В 1939 році Дюк Еллінгтон без пояснення причин розірвав усі свої відносини з Міллсом, а також розірвав контракт із фірмою «Columbia» і уклав новий контракт із фірмою «Rca-victor». Члени колективу Дюка Еллінгтона віднеслись до цього по-різному. Не всі музиканти підтримали свого лідера, і колектив поповнився новими свіжими силами.

      У принципі, відновлення складу музикантів Еллінгтон не боявся, взагалі спокійно ставлячись до певної плинності кадрів. Він завжди прагнув зберегти лише кістяк, основу колективу, щоб гарантувати схоронність традицій. І все-таки до кінця 30-х років у колективі намітився творчий спад. З оркестру пішли деякі провідні музиканти, дехто вмер. На їхнє місце приходили нові люди. Кількісно оркестр навіть часом розростався. Так, у групу мідних в 40-е роки входило шість труб і чотири тромбоні. Якоюсь мірою це було виправдано тим, що Еллінгтон захоплювався складними творами, для втілення яких він і експериментував зі складом.

      В 40-і й початок 50-х років Еллінгтон захопився великими концертними творами, причому настільки, що написав кілька оркестрових сюїт і три концерти духовної музики. Ці твори, самі по собі досить цікаві, все-таки означали в чомусь відхід від джазу, і, відповідно, трохи стихла увага публіки до творчості Дюка Еллінгтона. Як наслідок, поповзли вниз гонорари, і це додало Еллінгтону турбот. Утримувати оркестр при малих заробітках було неможливо, Дюк змушений був думати, як знову залучити до оркестру увагу джазової публіки.

      Це блискуче вийшло в 1956 році на джазовому фестивалі в Ньюпорті. Саксофоніст оркестру Пол Гонсалвес так виконав соло в одній з п'єс Еллінгтона, що публіка була просто у захваті. Немудро, що після цього фестивалю ім'я Дюка Еллінгтона знову виявилося в усіх на вустах, а фотографія Дюка прикрасила обкладинку журналу «Time».

      В 1968 році Дюку Еллінгтону було вже під 70, оркестр майже суцільно складався з «дідків». Цікаво, що колектив як і раніше відрізнявся висотою духу й відмінним виконанням досить бадьорої свінгової музики.

      Дюк Еллінгтон — автор багатьох знаменитих п'єс: «Caravan» (у співавторстві з X. Тизолом), «Solitude», «Satin Doll», «Mood Indigo» і безліч інших, усього — близько 2000. У вересні-жовтні 1971 року цей оркестр приїжджав на гастролі в СРСР, виступив у Москві, Ленінграді, Києві, Мінську. Зустрічався Еллінгтон з А. Хачатуряном і іншими прославленими радянськими музикантами.

      Дюк Еллінгтон завжди був чудовим мелодистом. Крім творчості, він захоплювався трансформацією відомих мелодій, завжди залишаючись у рамках експерименту. Він постійно прагнув вийти за рамки відомих джазових стереотипів, і це йому вдавалося. Руйнуючи шаблони, він щораз знаходив щось нове. Воно приводило до розвитку джазу, рухало вперед популярну музику XX століття.
      Помер Дюк Еллінгтон 24 травня 1974 року.

Історія Panasonic

Історія Panasonic бере початок у далекому 1918 році, коли талановитий японський бізнесмен Коносуке Мацусіта реєструє невеликий завод, що одержав назву Matsushita Electric Factory. В 1931 році на заводі починається виробництво радіоприймачів, а в 1933 році компанія розширюється й будує великий завод у місті Кадоме.

З початком Другої Світової війни компанія переходить на військове виробництво, зокрема, виготовлення літаків і суден. В 1950-х роках Panasonic активно починає співробітничати з голландською Philips і JVC, завдяки чому компанія зробила досить потужний прорив в електроніці. В 1979 році на світ з'явився Technics SL-1200 MK2 – легендарний програвач вінілових пластинок.

Саме слово Panasonic походить від грецького Pan, що в перекладі на українську мову означає «все» і Sonic – «звук». Сьогодні Panasonic займається виготовленням DVD-програвачів, плазмових телевізорів, проекторів, телефонів, аудіотехніки, цифрових фотоапаратів і відеокамер і т.д. Зараз у компанії Panasonic працюють близько 300 тисяч співробітників.

Річард Бренсон

Сер Річард Чарльз Николас Бренсон (Sir Richard Charles Nicholas Branson, народився 18 липня 1950) — один із самих яскравих і успішних представників світового бізнесу, засновник корпорації Virgin, яка містить у собі десятки всіляких філій: магазини із продажу музичних дисків, авіа- і залізничні компанії, радіостанцію й видавництво.
Людина-бренд, людина-шоу. Він відомий широкій публіці своїми нестандартними вчинками, включаючи створення власного ток-шоу й кількаразові спроби побити світові рекорди швидкості.

Річард Бренсон народився 18 липня 1950 у містечку Blackheath недалеко від Лондона в родині англійського аристократа. Вихованням Річарда займалася його мати Івет Бренсон (у дівоцтві Фліндт), жінка розумна й вольова.

Час від часу мати влаштовувала юному Річарду тести на виживання: він повинен був піти туди, не знаю куди, і принести те, не знаю що, - як правило, це йому вдавалося. Коли Бренсону було всього чотири роки, вона висадила його з машини в декількох милях від будинку: “Біжи до нас, маленький. Шукай тата”. Маленький знайшов його до вечора.

Коли йому виповнилося 11, раннім січневим ранком вона розбудила сина, викотила велосипед, поклала в пакет яблуко й кілька бутербродів (воду Річард повинен був добути сам) і відправила за 50 миль у сусіднє місто до родички. Подорослішавши, Річард розписував свою одісею у фарбах. Збігай до священика: треба наколоти йому дров, я пообіцяла, що ти будеш із хвилини на хвилину”. Місіс Бренсон була впевнена, що одного чудового дня її син стане прем'єр-міністром, і робила все, щоб він не схибив, коли доведеться карабкатися нагору. Вона не сумнівалася в тому, що її дитині по плечу все - у родини Фліндт були дуже міцні гени.

Усе було гарно, поки Річард не пішов у школу. Бренсони належали до шляхетного стану, а в їхньому середовищі завжди було прийнято віддавати дітей у закриті навчальні заклади - вони коштували скажених грошей, але загартовували характер на все життя. Багато спорту, занять грецьким і латинню й узаконені багатовіковою традицією періодичні пороття - тому, хто із честю витримував випробування привілейованою англійською школою, було вже нічого не страшно. Для Бренсона з його дислексиєю навчання перетворилося в катування.

Спочатку його прийняли за клінічного ідіота - лише через кілька семестрів учителі зрозуміли, що дитина короткозора. Річарду підібрали окуляри, він зміг нарешті бачити, що написано на дошці, але букви й цифри однаково не знайшли змісту. Його рятувало те, що він був капітаном відразу трьох шкільних команд - за успіхи у футболі й регбі йому вибачали багато чого. Але потім Бренсон зламав ногу й миттєво опинився в школі для відсталих учнів. Там його стали пороти щодня. Били за те, що він не вмів читати, за те, що м'яч залетів на клумби, за неправильно заправлену постіль і неначищені черевики - учні швидко звикали до думки, що бити будуть у кожному разі. Через рік у Річарда Бренсона розвилася якість, про яку мріє будь-який каратист: він перестав звертати увагу на удари.

В 1966 р. разом зі своїм шкільним другом вони створюють журнал «Student». Для цього він переобладнав свою кімнату в шкільному гуртожитку під офіс. Установити в ній телефон йому не дозволили, і він надзвонював рекламодавцям з вуличного автомата. За дзвінки Бренсон не платив - закривши за собою двері будки, він дзвонив на телефонну станцію й повідомляв, що розмову перервали, а монету автомат проковтнув. Телефоністка з'єднувала його з потрібним номером, гаркала: “З вами буде говорити містер Бренсон!” - і всі приймали її за секретарку великого боса. Через п'ять хвилин вона повідомляла, що час минув, тому Бренсон щосили намагався переконати співрозмовника за чотири хвилини сорок п'ять секунд - так виробилася його знаменита агресивна й безкомпромісна манера звістки переговори. На випускному вечорі директор сказав, що Річард Бренсон або сяде у в'язницю або стане мільйонером. Ще через рік вийшов перший номер “Студента”.

Журнал удалося розкрутити - у ньому друкувалися Жан-Поль Сартр, Мик Джаггер, Джон Леннон і знаменитий автор шпигунських романів Джон ле Карре. Нікому з них Річард Бренсон не заплатив ні пенні.

В умінні вибивати безкоштовні статті йому не було рівних: Бренсон звертався до знаменитостей із увічливим листом, у якому просив їх подумати на важливі для людства теми. З п'ятдесяти адресатів йому відповіли десять - цього вистачило на три номери.

Через два роки журнал прогорів: Бренсон не впорався із залученням реклами й поширенням видання. Але до цього часу він уже міцно стояв на ногах - одночасно з журналом Річард розкрутив ще один бізнес.

При “Студентові” виник центр допомоги молоді: тут боролися за те, щоб медсестрам підвищили зарплату, влаштовували на роботу няньок, шукали учнів студентам-репетиторам і надавали моральну підтримку незаміжнім дівчатам, що завагітніли. Для краси підприємства Річард розповідав жалісливу історію: одного разу від нього завагітніла дівчина, і вони не знали, що їм робити й куди звернутися, - от і розв'язали створити свій власний центр допомоги.

Пізніше Річард Бренсон створює свою нову фірму по поштовому розсиланню дешевих пластинок і називає її “Virgin” (”Дівич”). Сіль назви полягала в тому, що в шоу-бізнесі він і його друзі були безневинні й недосвідчені, як діти, - незабаром з'ясувалося, що це не перешкода успіху.

Бренсона пластинки йшли нарозхват, а коли вибухнув страйк поштових службовців, він відкрив разом із Джоном магазин на одній із центральних вулиць Лондона - і нічого не заплатив за оренду. Їх пустив до себе власник шикарного взуттєвого салону: Бренсон зумів так його загіпнотизувати, що бідолаха повірив - відвідувачі милого маленького музичного магазинчика будуть привертати увагу до його товару. У перший же день до Бренсоновскому прилавку вибудувалася черга в сто метрів довжиною, увечері він вийшов із-за нього з валізою грошей. Взуттьовик був убитий - йому вдалося продати всього чотири пари.

Тепер Річард Бренсон ішов тільки нагору: він зайнявся кіно: заснував мережу “Незайманих кінотеатрів”, фінансував екранізацію оруелівської антиутопії “1984″ і сам знявся в головній ролі. Потім пірнув у туристичний бізнес: група “Незайманих готелів” об'єднала безліч готелів в Англії й Іспанії, а також на приналежних Великобританії Незайманих островах; “Незаймані вихідні” щорічно організують відпочинок чверті мільйона людей. “Незаймані ігри” займаються комп'ютерними іграшками. “Незаймані Атлантичні авіалінії” зуміли потіснити “Бритиш Ейрвейз” (Бренсон бив їхнім рівнем сервісу - у його “незайманих” “боінгах” є навіть масажні кабінети). Радіостанція “Дівич”, орієнтована на утворену молодь, була визнана кращої в Англії, а по прибутковості посіла третє місце. “Незаймана кола” стала одним із самих модних англійських прохолодних напоїв. “Незаймана горілка”, яку Бренсон випустив разом зі стародавньою фірмою “Вільям Грант”, що спеціалізується на елітних сортах скроні, зайняла більш десяти відсотків англійського ринку..

Річарду Бренсону потрібно деяке: він ніколи не платить за пляшку вина більше п'ятнадцяти фунтів, виглядає так, начебто одягається на дешевих розпродажах, і аж до останнього часу жив у маленькому плавучому будиночку. Маргарет Тетчер дотепер згадує, як Бренсону вдалося стати центральною фігурою одного з урядових приймань - фотографи як по команді відвернулися від королеви й стали знімати його ноги (він прийшов у Виндзорський палац у різних черевиках). Журналісти називали Річарда найвідомішим підприємцем Великобританії, а в нього не було навіть робочого крісла - своєю імперією Бренсон управляв з маленького засаленого бордового диванчика головного офісу, що приткнувся в куті, компанії “Дівич”.

“Невинність” завойовувала світ, Річард Бренсон рвався усе вище й вище. На особисте життя в нього не залишалося ні сил, ні часу - і воно затріщала по всіх швах.
Шлюб зі своєю першою дружиною, Кристен Томассі, протривав у мільярдера недовго -
Річард Бренсон жив не стільки із дружиною, скільки з телефоном: той дзвонив у будь-яку годину дня й ночі, і щасливий власник “Невинності”, відірвавшись від газети, обіду або сексу, починав займатися бізнесом. Спочатку Кристен обурювалася, потім - пішла до іншого. Бренсон ганявся за нею по всім світу й все-таки Кристен не повернулася - Річарду довелося із цим упокоритися, але друзями вони залишилися.

Джоан, друга дружина Бренсона, так і не звикла до авантюр чоловіка - кілька років назад Річард переплив Атлантику на моторному човні (катер пішов на дно, а йому дивом удалося урятуватися) - і щораз не знаходила собі місця від занепокоєння. Те, що він постійно перевіряв себе й випробовував долю, не давало їй спокійно спати - навіщо ризикувати, адже в них усе так добре?!
Їхній первісток прожив усього чотири дні, а друга дочка народилася веселою, допитливою й здоровішою: вона виросла, у неї з'явився брат, найбільше на світі вони люблять ганяти в папинотатовому “ Рейндж-Ровері” по маминим газонам.

Історія Siemens

Історія Siemens починається з компанії Telegraphen-Bauanstalt Siemens & Halske, яка почала свою офіційну діяльність у далекому 1847 році. Заснував фірму німецький винахідник, інженер і вчений Вернер Сіменс. Споконвічно історія Siemens була пов'язана з телеграфією, оптикою й механікою. За два роки 1848-1849 компанія звела найпершу в Берліні і у свій Німеччині телеграфну мережу. Розвиток компанії привів до того, що Siemens стала першою фірмою в Німеччині, що виготовляла лампи розжарювання.

На початку 1900-х Siemens запускає виробництво слухових апаратів, які, до речі кажучи, надавалися співробітникам відомої німецької компанії абсолютно безкоштовно. Крім усього іншого, німецька Сіменс випускала автомобілі, дирижаблі, вантажні локомотиви, будувала електростанції й трамвайні шляхи. Серйозний удар по компанії нанесла Перша Світова Війна, через яку німецький концерн втратив безліч своїх філій в усьому світі.

Під час Другої Світової Війни Siemens займалася виробництвом військової техніки. Після закінчення бойових дій німецька корпорація втратилася 4/5 свого майна. Деякі не вірили, що Siemens зможе повернутися на лідируючі позиції у світі, але компанія повільними темпами вийшла із кризи й до 1990-х років стала одним з лідерів відразу в декількох галузях світової економіки.

У багатьох дана фірма асоціюється з мобільними телефонами, адже всього лише кілька років назад Siemens була одним з лідерів у цій області. Однак, після ряду не самих вдалих маркетингових ходів підрозділ Siemens Mobile стало збитковим і було продано компанії Benq.

Chevrolet Aveo - шлях до мрії

Chevrolet Aveo – це один з автомобілів, переваги якого можна довідатися всього лише подивившись у прайс-лист даного автомобіля. Звичайно, при випуску його більшість чекають, що він буде схожий на GM, думають про нього як про альтернативу Corsa або інші автомобілів європейського або японського характеру класу B. Якщо ви цікавитеся, де ж можна влаштувати тест-драйв автомобіля "В" класу, то варіантів багато.

General Motors вирішила, що новий автомобіль Aveo краще показати на його батьківщині – у Польщі. Адже цю країну можна навіть назвати, нехай і не першою батьківщиною цього автомобіля, то другою - це вже точно. Chevrolet уперше з'явився у Варшаві в 1928 році, під час коли із заводського конвеєра зійшли Master Sedan, De Luxe, Touring Sedan і Imperial Limousine.

Хоча зараз ми розмовляємо зовсім не про них. Паркування  Вроцлавського аеропорту здивувало всіх тим, що на ньому вибудувалися в рядок, виставивши всім свою фірмову посмішку напоказ, зовсім нові трьохдверні моделі Aveo. Тут будь-який покупець може з легкістю вибрати, з якими моторами йому треба – з  1.2 і 1.4 літрами, або із двома варіантами КПП - "автоматом" і "механікою". Моя мета проста – вибрати автомобіль, що сподобався мені і ближче до мети: вона полягає в тому, що слід доїхати до міста, але тільки по спеціально обраному маршруту.

Отже, почнемо із салону автомобіля, який у принципі мене навіть не здивував. Інтер'єр дуже схожий у всьому з усіма моделями Chevrolet DAT – не вдалося відрізнити  навіть мінімальних відмінностей. Зате з величенним комфортом удалося розміститися за кермом не випробовуючи абсолютно ніякого дискомфорту й навіть так званого "почуття ліктя". Позаду місця теж зроблені досить зручно – вони й просторі й ноги не впираються в переднє сидіння, вони дуже м'які.

Звичайно, якщо вам потрібно подорожувати по далеких місцях, то вибір явно не для вас, хоча й не варто цього очікувати від автомобіля. Ергономіка салону не дивує уяву, зате точна й зрозуміла. І цікаво, що навіть після тривалого перельоту сівши за кермо, я зрозумів, що все на своїх місцях – кермо добре слухається, сидіння розслаблюють усе тіло. Що є абсолютним явищем для автомобіля такого класу. Сядьте за кермо самі – вам сподобається.

Suzuki - історія походження

Компанію Suzuki заснував Michio Suzuki (Мачіо Сузуки). Відбулося це в селі Хамамутсу, що перебуває на узбережжі Японії. В 1920 вони почали з виробництва ткацьких верстатів. Програма для створення маленького автомобіля була почата в 1937, і вже до 1939 маленькі компактні автомобілі в деякій кількості були закінчені. На жаль, проект довелося зупинити, тому що уряд назвав легкові автомобілі так званим "несуттєвим товаром" і Suzuki був змушений зупинити це виробництво автомобілів.

Але як тільки минулася війна, Suzuki вирішив все-таки знову зайнятися автомобілебудуванням. Почалося все зі створення звичайного моторизованого велосипеда, який назвали Power Free. Його розробили так, щоб він був недорогим і простим у використанні й обслуговуванні. Power Free оснастили 36 куб. см двотактним двигуном. Особливістю даного велосипеда було те, що в Two-sprocket була особлива система механізмів, що дозволяє людині за допомогою педалей допомагати двигуну, або навпаки роз'єднати педалі й пересуватися тільки за допомогою двигуна.

Уже до 1954 р. Suzuki став робити більше 6000 мотоциклів на місяць і вирішив замінити назву компанії на Suzuki Motor Co., Ltd. Після того, як перші мотоцикли принесли йому величезний успіх, Suzuki вирішив і створив перший автомобіль – модель 1955 Suzulight .В Автомобіль було включені такі радикальні нововведення, як передній і повний привід, незалежна підвіска й кермовий механізм типу шестірня-рейка.

На той момент це було проривом в автомобілебудуванні, але через кілька років це стало незамінними частинами усіх автомобілів. В 1967 р. представлені нові передньопривідні моделі Fronte-360. Автомобілі були оснащені 2-цилінровим двигуном зі зразковою потужністю 30 к. с. Наприкінці 70-х з'явився новий оригінальний повнопривідний мікроавтомобіль Jimny, оснащений 3-циліндровими моторами обсягом 539 і 797 куб. см. Удосконалений варіант моделі Jimny серії "SJ410″ був представлений тільки в 1981. Автомобіль довгий час був експортований у багато країн.

На сьогоднішній день автомобілі Сузуку здобули до себе загальну увагу й радують покупців своєю якістю й прекрасним японським стилем.

Том Монаган - продовження

Коли Тому Монагану було двадцять три в 1960 році, він разом із братом придбав «Домініке» в Іпсіланті, Мічиган, взявши позику в 900 дол. Переконати брата зайнятися цією справою він зміг, лише пообіцявши віддати йому в користування на рік фольксваген «бітл». В 1965 році він перейменував своє підприємство в «Доміно» і відкрив три магазини біля навчальних закладів. У цей час йому довелося витримати два великі бої з конкурентами, які ледве не привели до краху. Це вселило в нього стійкість перед натиском негод. Погроза банкрутства маячила перед ним і в 1966, коли один з непорядних партнерів збанкротував й залишив Тому купу чеків. Одинадцять годин Том намагався подолати цю ситуацію, поки не знайшлася людина, яка за нього поручилася.

Перший франчайзинговий магазин Монаган відкрив у квітні 1967 року. Катастрофічна пожежа 1968 року практично повністю знищила магазин і поклала початок смузі криз, що випливали одна за іншою. Менш сильна людина напевно б відступилася. Монаген в 1969 році почав усе спочатку й, одержавши кредит, розширив мережу до 32 магазинів, які були лише першим етапом у задуманій їм багаторівневій франчайзинговій програмі. Розширення фірми ледве не зробило його банкрутом. Він залишився майже без засобів і витримав більше ста судових розглядів з 1500 кредиторів, що позичили йому 1,5 млн. дол. Монаген ніколи не втрачав почуття гумору й коментував своє положення так: «Я став мільйонером навиворіт».

Адміністрування, фінансування, бюджетування й організаційна робота були його слабкими сторонами й до кінця вісімнадцятого місяця роботи Том виявився з боргом в 1.5 млн. дол. Ці прорахунки фактично коштували йому контролю над «Доміно». 1 травня 1970 року банк, який фінансував «Доміно», взяв компанію під свій контроль; Том залишився президентом, але не мав владних повноважень. Його не відсторонили зовсім, тому що це була єдина людина, готова працювати по п'ятнадцять годин у день сім днів на тиждень, одержуючи за це 200 дол. у тиждень. До того ж, компанія ще не була технічно завершена, і навряд чи який-небудь інший керівник побажав за неї відповідати.

22 березня 1971 року банк вирішив, що в «Доміно» немає майбутнього; це означало, що фірма буде піддана процедурі банкрутства. Монагену запропонували повернути його пай у капіталі фірми в обмін на володіння магазинами «Доміно». Але він зробив найвищою мірою порядно, давши обіцянку погасити всі борги перед кредиторами, незалежно від того, скільки часу це займе. Він знайшов вірний вихід: зібрав усі чеки й амортизував їх протягом декількох років, виплачуючи 2 відсотка на місяць по чеках, номіналом понад 1000 дол. і 4 відсотка по чеках, номіналом до 1000 дол. Він акуратно оплатив кожний чек кожному кредиторові. Це тривало до 10 вересня 1977 року; через дев'ять довгих років він розрахувався з останнім кредитором.

В 1975 році Амстар «Доміно Шугар» (Цукор Доміно) порушив справу, пред'являючи права на використання торговельної марки «Доміно» і виграв його. І знову «Піцу Доміно» очікувало сумнівне майбутнє. Але Монаган був дійсним борцем. Він подав апеляцію, і 10 квітня 1980 р., після п'яти років боротьби, Федеральний суд скасував первісне рішення. Ця подія знаменує початок сходження «Доміно» на ринку піци.

Компанія «Доміно» зараз лідирує на американському ринку піци з доставкою додому й постійно розширює своя присутність на більшості міжнародних ринків. В 1989 році Монаган вирішив було продати «Доміно» і присвятити залишок життя філантропії й ліні. Але фірма не підтримала цього рішення й у середині 1991 року він оголосив у засобах масової інформації, що відновлює «війни за піцу».

Монаган уважає, що йому вдалося добитися успіху завдяки підприємницькому духу й ідеалізму. Багато в чому йому допомогли віра (він щодня відвідував меси) і Золоте Правило. Журнал «Піпл» порахував його прихильність до регулярних фізичних тренувань чудністю. Монагена дуже здивував подібний висновок. Він говорив, що прибігає до тренувань для того, щоб упорядкувати своє життя.

Монаган так описує себе в перші роки існування «Доміно»: «Я був боязкий, але самовпевненості мені було не займати». Під час заручин він сказав своїй дружині: «Я збираюся стати мільйонером років так до тридцяти», — і зробив це. Девис Хенкс, дизайнер, який зараз працює з Монаганом, говорив: «Він прагнув, щоб усе відбувалося швидко. Він завжди дивився в майбутнє, завжди мріяв». Хенкс говорив також, що Монаган «відшкодовує свою юність, у якій був позбавлений іграшок», роблячи неймовірні придбання («Джейкью», липень 1989 р.). Крім «Детройт Тайгерс» — вартістю близько 53 млн. — у нього було три літаки, п'ять човнів, острів, два будинки й 250 класичних моделей автомобілів. Одна з машин, «бугатти роял» 1931 року, коштувала 8.5 млн. дол. Вдобавок до цього він вклав 30 млн. дол. в артефакти Френка Ллойда Райта. Зараз Монаган більше уваги приділяє духовному життю й поступово позбувається від більшості цих іграшок для дорослих.

Том Монаган

Том Монаган (англ. Thomas Stephen Monaghan, народився в 1937 р.) – американський підприємець, засновник транснаціональної корпорації «Домінос піца». Йому було привласнено шість почесних докторських ступенів і титул «Підприємець року — 1984» (Гарвардська Школа Бізнесу)

Том Монаган народився 25 березня 1937 року в Анн Арбор, штат Мічиган. Смерть його батька через чотири роки прирекла хлопчика провести дитинство в притулках для сиріт і дитячих виховних будинках.

Протягом шести з половиною років він жив у католицькому притулку «Будинок Св. Джозефа для хлопчиків» у Мічигані. У своїй автобіографії Монаган порівнює притулок Св. Джозефа з в'язницею, а своїх однокласників з ув'язненими. Можливо, він надто згустив фарби, адже можна із упевненістю сказати, що його перебування там залишило незгладимий слід на його подальшій поведінці — мотивації й устремліннях.

Він ріс самотньою дитиною й тому багато часу проводив із книгами. Його героями були П.Т. Барнум, Фрэнк Ллойд Райт і великі світові лідери, такі як Лінкольн. Його зачарувала історія їх життя — сходження з надр бідності до небувалих вершин, і він вирішив суперничати з ними. Прагнення потрапити в число «вибраних» визначило його пристрасть до суперництва. Прагнення поліпшити своє положення стало його домінуючою рисою. Конкуренція стала його дорогою, а енергія й прагнення вперед — засобом досягнення мрії. Беручи участь у якій-небудь дитячій грі, він був націлений тільки на перемогу й став кращим гравцем. Це стало його самоціллю й розрадою. Він став кращим учнем за підсумками другого щабля, і це, по його ж словах, було першим і єдиним разом, коли визнання мало для нього значення.

Коли Том вчився в шостому класі, мати забрала молодшого брата додому, а Том залишився вчитися в школі закритого типу. Це потрясло одинадцятирічну дитину. Мати змушена була забрати додому й Тома, але матеріальне становище родини було катастрофічне, і незабаром він виявився в державному виховному будинку. Постійні переміщення й нестабільність привели до того, що відносини між Томом і матір'ю стали напруженими. Це тривало до дев'ятого класу, коли Том, утомившись від невизначеності, прийняв рішення стати священиком. Це рішення видалося виходом самотній дитині, що шукала свою індивідуальність, що й мріяв про захищеність. Крім того, він прагнув вирватися з неблагополучної атмосфери, яка склалася в будинку. Він вступив у семінарію Гранд Репідс, однак через шість місяців, йому запропонували покинути її, мотивувавши це тим, що в нього немає «покликання», щоб бути священиком.

Монаген остаточно віддалився від матері будучи ще підлітком, і після того як він запозичив машину без дозволу, за її заявою він був арештований. Тому не покаявся перед нею, і вона відправила його у в'язницю. Після звільнення вона помістила його в закритий виховний будинок. У своєму інтерв'ю журналу « Джей-Кью», 1989 р., Том сказав: «Я вибачив їй усе, крім цього». По закінченню середньої школи Св. Томаса в Анн Арбор ( 1955 р.), він вступив у коледж «Ферріс», але кинув його після першого семестру.

В 1956 р. він був покликаний на службу в Морський Корпус, де, безсумнівно, одержав гарну школу. Тому служив на Сході й багато мріяв про більші здійснення, читав біографії процвітаючих знаменитостей. Морський Корпус виховав у ньому дисципліну й стійкість — дві основні риси, які допомогли йому добитися успіху.

Cadillac – історія автомобіля

Марка Cadillac з'явилася синонімом найвищої якості й мала девіз, що звучить так – "the Cadillac of clocks" Cadillac заснувало керівництво відомої вам компанії Henry Ford Company, після того, як Генрі Форда з декількома партнерами покинули компанію. Для того, щоб провести ліквідацію власності фірми, фінансові поручителі Вільям Мерфі й Лемюель Боуен вирішили викликати Генрі М.Ліланда, щоб той їм оцінив  завод і устаткування для продажу компанії.

Але цього не трапилося, тому що Ліланд зміг переконати їх не кидати автомобільний бізнес. Через те. що Генрі Форда залишив компанію, довелося придумувати  нове ім'я для нової так сказати фірми, і скоро, уже в серпні 1902 року компанія придбала нове ім'я – Cadillac Automobile Company. Автомобілі Cadillac було взято з імені великого французького відкривача Antoine Laumet de La Mothe, sieur de Cadillac, він також заснував Детройт, у штаті Мічиган в 1701 році.

Найперший автомобіль Cadillac потужністю 10 к. с.  завершили вже в жовтні 1902 р. Дана машина була практично однакова з маркою 1903 року Ford Model A. Більшість джерел стверджують, що перша машина була випущена 17 жовтня, хоча в книзі Генрі Ліланда - "Master of Precision",  дата стоїть  -  20 жовтня, в іншім надійнім джерелі зовсім інша – 16 жовтня. Як би там не було, але вже в січні на виставці New York Auto Show компанія представила нову марку Cadillac.

Основним комерційним аргументом покупки була відмінна продуктивність автомобіля,  а також надійність. З лютого й по березень 1908 року, три моделі Model K Cadillac випустив Frederick Bennett (англійський партнер Cadillac) які представили у  виставочному залі Heddon Street у Лондоні, щоб мати можливість участі в змаганнях щорічного тестування Royal Automobile Club's Standardization Test. Втім зараз моделі автомобілів не сильно відрізняються якістю від тих – минулих. Якість усе таке ж гарна, споживчі властивості просто чудові, ну а ціна просто прийнятна. Цей автомобіль для тих, хто цінує мистецтво автомобіля.

Історія компанії Canon

Історія Canon починається в 1933 році, коли двоє ентузіастів і пристрасних аматорів фотокамер Горо Йошіда й Сабуро Ючіда відкрили невелику дослідницьку компанію, що одержала назву Precision Optical Instruments. Двоє друзів вирішили, будь-що-будь займатися виробництвом фотоапаратів, причому, по якості, що нічим не уступають німецьким.

Через рік, в 1934 році, на світ з'явилася найперша фотокамера від Canon. Через якийсь час з'являється вже друга модель фотоапарата – Hansa Canon, вартість якої була майже у два рази нижче середньої на ринку. Однак, виробництво камер просувалося досить повільно – всього лише 10 штук на місяць. Післявоєнні роки були особливо важкі для бізнесу фотокамер, однак, до керівництва перспективної японської компанії прийшов Такеші Мітараі, який і відновив Canon, можна сказати, «з руїн». В 1955 і 1957 році японський виробник відкриває свої перші представництва в Європі.

В 1960 році асортимент продукції, що випускається під брендом Canon, значно розширився. Тепер, під популярною маркою випускалися не тільки фотокамери, але й калькулятори, копіювальна техніка, устаткування для виготовлення мікросхем і т.д.

В 1970 році Canon будує перший завод за рубежем – у Тайвані. На сьогоднішній день японська компанія є одним із лідерів світового ринку по виробництву фото та відео обладнання, а також принтерів, сканерів і копіювальної техніки.

Daewoo - історія

Деу (Daewoo Motor Co., Ltd.), південнокорейська компанія, що спеціалізується на випуску автомашин. Штаб-квартира розташована в Сеулі. Daewoo базується в 1972 році південнокорейською фірмою Shinjin Motor і концерном General Motors(USA).

1983 – Створення свіжого корейсько-американського СП із іменем Daewoo Motors. Його засновники – компанія Daewoo і концерн General Motors.
Першою моделлю марки стала "Le Mans", побудована на базі першого покоління "Opel Kadett E". Сьогодні, без будь-якого перебільшення можливо заявити, що Le Mans – це відомий посередині нових іномарок на вітчизняному ринку легковий автомобіль.
Його виробництво тісніше пару років перекинули з Кореї на всілякі відділення (в Узбекистані – Uzdaewoo, у РФ – "Червоний Аксай" і в Румунії – Rodae). Модель можна вважати з не дуже великою натяжкою вітчизняним легковиком. Останню генерацію пріснопам'ятного Opel Kadett E (Західна Німеччина 1984-1991 рр.), який по ліцензії почали створювати в 1986 році в Кореї ( під прізвищем Pontiac Le Mans для експорту в Сполучені Штати й Канаду й під іменуванням Daewoo Racer для районного базару).
Після ще однієї модернізації на початку березня 1995 року модель перейменували в Nexia (Cielo для Кореї). Саме дана модель із подовженим на сто мм чотирьохдверним кузовом седан продовжує розширювати свої права на українському ринку.

1985 – Початок виробництва моделі "Tico".

1992 – Завершення спільної роботи з General Motors і перевтілення в самостійне підприємство в масштабах промислової категорії Daewoo.

1993 – Поява моделі "Prince" на базі апаратів "Opel Record/Senator".

1994 – Вихід моделі "Espero", кузов якої був сконструйований у дизайн-ательє Бертоне на шасі опелевської моделі "Ascona". Модернізація "Le Mans", новенька іпостась набула заголовок "Nexia". Компанія посідає третє місце в Кореї по випускові автомобілів. Поставлене завдання стати лідером корейського автобудування.

1996-1997- Поява моделей "Nubira", "Leganza", "Lanos", "D.Arts".

2000 – Кредитори південнокорейської фірми Daewoo основною масою голосів вирішили поділити Daewoo на 3 вільних частки. На світ з’являлося 3 свіжих фірми. Перша з них, Daewoo International, стане займатися тільки лише торгівельними операціями. Друга, Daewoo Construction, буде спеціалізуватися на розробці й виробництві.

Уолт Дісней - продовження

В 1928 році вийшов справжній звуковий мультфільм, зі звуковими ефектами, під керівництвом справжнього мультиплікаційного майстра - Уолтера Еліса Діснея. Дісней набагато розширив поняття “звуковий мультфільм”, довівши, що в нього є й відмінні музичні здібності.

Мікки Маус був до душі глядачам. Але Дісней знову почав робити щось новеньке. Якщо вже звуковий мультфільм винайшли, виходить, можна й зробити першу звукову мультиплікаційну серію! Так створювалася простенька серія за назвою «Нехитрі симфонії».

В 1932 році Дісней одержує свій перший “Оскар” за перший кольоровий мультфільм “Квіти й дерева”, випущений талановитою студією великого майстра. Усі були настільки уражені кольоровою картиною, що просто зітхали від захвату, одержуваного при перегляді чудового мультфільму.
Після “Квітів і дерев” один за іншим посипалися кольорові мультфільми, що випускаються на студії Діснея. Вони й були відзначені ще чотирма преміями “Оскар”.

В 1936 році Уолт Дісней знову захотів чогось нового. Коли він побачив, як у Парижі показали замість двох короткометражок за участю Мікки Мауса цілих вісім, він подумав: а що, якщо створити перший повнометражний мультфільм?
Коли брат Діснея довідався про це, він ледве не зомлів! Адже скільки потрібно буде вкласти грошей у півторагодинну мультиплікаційну картину?! И скільки сил треба буде витратити, щоб її зняти?! Але Діснею було однаково. Хоч і дуже складне, але геніальне це було завдання.
В 1937 році Дісней відкрив мультиплікаційному мистецтву другий подих, випустивши повнометражний мультиплікаційний фільм “Білосніжка й сім гномів”.

“Білосніжка” принесла величезний капітал студії Діснея. Сам Уолт заробив півтора мільйона доларів і перетворився в справжнього багатія-мультиплікатора.
Тепер Дісней став займатися на ряді з короткометражними мультфільмами за участю його персонажів Мікки Мауса, Дональда Дака, Плуто, Гуфі, ще й повнометражними.

В 1940 році він поставив новий повнометражний мультфільм за назвою “Фантазія” (”Fantasia”). В 1942-му році режисер знімає нову повнометражку “Бембі” про пригоди оленяти, а в 1941-му повнометражну картину “Дамбо”, тільки цього разу про пригоди слоненяти. Картини Діснея відрізняються від інших своєю добротою. Вони оповідають людям, наскільки прекрасний світ, у якому ми живемо.

Тепер Дісней перестав бути режисером мультфільмів, а став тільки продюсером картин. Він просто організовував роботу своєї студії й виступав продюсером. Пост режисера займали його аніматори, що працювали у важкі роки з Діснеєм або нові талановиті мультиплікатори, які прийшли в студію зовсім недавно (у їхньому числі Джек Ханна, Джек Кінней, Пол Сміт, Чарльз Ніколс).

В 1953-му році Дісней вирішує побудувати Діснейленд - своєрідний парк для дітей, де будуть присутні ляльки-персонажі у вигляді Мікки Мауса, його дружини Мінні і т.д. В 1954 починається його будівництво. Відкриття Діснейленду відбулося наприкінці 58-го року. Тисячі дітей кинулися в цей чудовий парк, створений знаменитим мультиплікатором Уолтом Діснеєм. На запитання, “чому ж Ви створили цей парк”, Дісней відповідав: “Я прагну довести, що дитинство - це самі чудові роки в нашім житті”. Крім того, Дісней побудував цей парк ще й тому, що в нього не було такого щасливого дитинства, як у сьогоднішніх дітей. І він вирішив зробити їхнє дитинство не таким, яким воно було в нього, а яким воно повинне бути насправді.

Уолт Дісней помер в 1966 році від раку легенів. Багато говорять, що причиною такої раптової кончини стало запекле паління Уолта Діснея, тому й розвинувся рак легенів.
Дісней — легенда й національний герой Америки. Дісней ніс радість і щастя людям, його мова зрозуміла всім народам світу. В 2000 році диснеївські парки відвідали близько 50 мільйонів людей. 200 мільйонів людей у світі хоча б раз подивилися диснеївський фільм. 212 мільйонів знають мелодії з мультфільмів Діснея.

Уолт Дісней

Уолт Дісней (Walt Disney при народженні Уолтер Елайас Дісней англ. Walter Elias Disney)(5 грудня 1901 — 15 грудня 1966) — видатний американський художник-мультиплікатор, режисер, актор, сценарист і продюсер, творець цілої серії повнометражних мультфільмів, що здобули йому світову славу. Він удостоївся 29 премій «Оскар» і вищої цивільної урядової нагороди США — «Медалі волі». Засновник компанії «Walt Disney Productions» і творець першого у світі величезного розважального дитячого парку «Діснейленд». Власник багатомільйонного стану.

Уолт Дісней народився 5 грудня 1901 р. у Чикаго. Коли Діснею виповнилося п'ять років, його батько купив ферму в Марселіні, штат Канзас, куди родина й переїхала із Чикаго. Уолту було тоді тільки 4 роки. У родини не було грошей на олівці й папір, а Уолт прагнув малювати. Він знайшов смолу, ціпок і намалював будинок … на стіні власного будинку. Це, можливо, був найперший малюнок Уолта. Років через три він почне продавати свої малюнки сусідам. А ще через 40 років вони будуть продавати ці малюнки на аукціонах.

Проживати на фермі було так само дорого й невигідно, як у великому місті, і сімейство знову вирішило спробувати щастя, помінявши місце проживання. Цього разу було обрано місто Канзас-Сіті. Там 8-літній Уолт почав заробляти гроші, протягом шести років встаючи в 3:30 щоранку й розносячи газети.

Але, досягши п'ятнадцятиріччя, Уолт перестав розносити газети й відвідувати загальноосвітні школи, він вирішив піти робити желе. Саме цією справою став займатися його батько, який теж довгий час перебував в убогості. Уолт із радістю узявся за цю роботу, але, чомусь йому хотілося більшого. Він розумів, що це не його робота - робити желе. Тим більше, у нього було найголовніше хобі - малювати всілякі картини. Уолт прагнув робити малюнки подібно тим, які бачив у коміксах, але в нього не було ні краплі вільного часу. Його деспот-батько, думаючи, що всі художники - ледарі, жорстоко карав Уолта.

Проте, Уолту вдалося вступити в чиказький Інститут Мистецтв, де він виявив, що його дійсні таланти перебувають скоріше в області осмислення й координування проектів, ніж в складанні документів.
Йому хотілося швидше вирватися із цього будинку, і почати працювати самому. Він прагнув швидше закінчити це навчання, аби тільки віддати всю свою душу малюванню.
Нарешті, в 1920 році він закінчує вчитися. І відразу перед починаючим художником Діснеєм стало досить-таки складне питання: а куди ж піти працювати? Спочатку він улаштувався в одну з ресторанних фірм, якій й були потрібні веселі рекламні малюнки у вигляді вивісок. Її директор із труднощами прийняв Діснея на роботу, та й платив не дуже високо - усього 50 доларів у тиждень!
Зацікавившись всерйоз мультиплікацією, Уолт Дісней вирішує покинути свій рідний Канзас, і відправляється в Голівуд.

Але варто йому туди приїхати, він відразу ж зіштовхнувся з безліччю проблем - абсолютно не було місць для починаючих кінематографістів, а хіба чи можна було що-небудь говорити про звичайного художника-мультиплікатора, який тільки-тільки приїхав у центр світової кіноіндустрії й ще чогось прагне? Навряд. Але Уолт не намагався просто так здаватися, він почав знову ходити по всяких Голлівудських “агентствах” і фірмах, аби тільки одержати, нарешті, пристойну роботу.

І от, по випадковості, він одного разу зустрів якогось незалежного ділка, який займався виставлянням усіляких фільмів в “більші ряди”. Уолт йому запропонував взаємовигідне співробітництво, пояснивши, що все, що йому тільки потрібно буде робити - це виставляти його мультиплікаційні картини на загальний огляд. При цьому, основна частка заробітку буде припадати на частку цього ділка.

Уолт, зацікавившись мультиплікаційними картинами Макса Флейшера, побачив, що Флейшер застосовує досить цікаві прийоми: сполучення мультиплікації з реальними зйомками, тобто - мультиплікаційний герой як би попадає в реальний світ. Але Дісней не став копіювати новаторське рішення Флейшера. Він зробив усе по-іншому - він увів реального героя в мультиплікаційний світ, що, насправді, набагато складніше. Насамперед, треба було вибрати сюжет (придумати сценарій). Уолт любив з дитинства книжку “Аліса в країні чудес”, тому й вирішив поставити мультфільм за участю цього персонажа - маленької дівчинки Аліси.

Робота над цим мультфільмом вимагала непосильної напруги. Уолт уже був не в змозі не спати ночами довгий час, тому найняв двох починаючих художників. Це були двоє друзів, що провчилися в тій же художній школі, що й Дісней - Рудольф Айзинг і Хью Харман, майбутні автори мультиплікаційних серій “Пригоди Боско”, “Ведмідь Барні” і “Радісні гармонії”. Дісней пояснив двом хлопцям свої вимоги до мультиплікаційного фільму, і, нарешті, робота закипіла по-справжньому.
Мультиплікаційні фільми з Алісою Уолта Діснея користувалися непоганою популярністю серед глядачів.

Але все-таки через якийсь час Аліса вже почала приїдатися глядачам. Тоді Уолт вирішив придумати який-небудь новий персонаж. В 1927 році Уолт Дісней створює веселе мишеня Мортимера, майбутнього Мікки Мауса. Перший фільм про Мікки Мауса називався “Стрімкий літак” – він був звуковий мультик, але протягом мультфільму відіграла тільки звичайна музика й усе. Зате наступний мультфільм за участю Мікки Мауса зовсім перешикували всі вистави про звукову мультиплікаційну картину.

Історія фірми Adidas

Компанія Adidas з'явилася на світ в 1920 році. Її засновником є німець Аді Даслер ( до речі, назва компанії складається з перших трьох букв його імені й прізвища). Аді Даслер був у той час юним чоботарем, який раптом вирішив пошити комплект спортивного взуття. Така от банальна на вид ідея приносить на сьогоднішній день компанії Adidas надзвичайний прибуток. В 1949 році вже досить відома фірма Adidas зареєструвала свою назву як торговельну марку. У цьому ж році офіційною емблемою компанії стали популярні три смужки.

Почалося все з вищезгаданого комплекту спортивного взуття, а на сьогоднішній день Adidas випускає найширший асортимент спортивного екіпірування, одягу і т.д. Варто сказати, що саме Adidas придумала найперші у світі бутси із шипами. Відбулася ця знаменна подія в далекому 1925 році. По закінченні ще двох років, Аді Даслер і його брат Руді орендували перші виробничі приміщення, а також збільшили обсяги виробництва до ста пар взуття в день. Через рік, в 1928, продукція компанії Adidas стала використовуватися в спортсменів на Олімпіаді в Амстердамі. В 30-х роках, взуття від німецької компанії, що вже стала популярною, стає ще більш високої якості, спортсмени завойовують золоті медалі саме в спортивну екіпіруванні від Adidas. Виробництво поступово розширюється і до 1938 року досягає 1000 пар в день.

Під час війни компанія Adidas частково перейшла на виробництво військового екіпірування і взуття. Варто відзначити, що багато компаній того часу значно розбагатіли на воєнних діях, тому що з'явилося безліч замовлень від держави. 1948 рік став вирішальним в історії компанії. Руді Даслер іде з компанії та засновує конкуруюче виробництво за назвою Puma. Його брат, що став єдиним власником Adidas, придумує для своєї фірми новий логотип – знамениті три смуги. З тих пір, відома німецька компанія продовжує свій бурхливий розвиток і до сьогоднішнього дня і є лідером у виробництві спортивного екіпірування.

Генрі Форд

Ford Motor Company – це один із самих популярних виробників машин і один з іноваторів автомобілебудування в США. Історія марки Форд почалася в 1903 році, коли Генрі Форд вирішив заснувати власну компанію по виробництву автомобілів. Але сама ідея створення машини в маленького Генрі з'явилася значно раніше. В 1872 році Генрі впав з коня, коли працював на фермі батька. З тих пір Форд-молодший вирішив, будь-що-будь зробити такий візок, який не міг би заподіяти біль кому-небудь і був б значно безпечним. Генрі разом зі своїми друзями зібрали досить-таки пристойну на ті часи суму в 28 000 доларів. На ці гроші хлопці й вирішили заснувати компанію по виробництву автомобілів.

Першим винаходом фірми стала так звана «бензинова коляска», що розвивала потужність в 8 кінських сил. Назвали її просто й без зайвих добірностей – «модель А». Через десять років Форд знову порадував громадськість своєю розробкою. Цього разу значно більш серйозною. На світ з'явився знаменитий Ford T, який у народі називався «автомобіль, доступний кожному». Новинка мала гарну прохідність і з легкістю проїжджала там, де застрявали інші машини.

Ford Motor Company є першим світовим автовиробником, який заснував конвеєрне складання машин. Завдяки цьому американський автоконцерн значно знизив витрати на виробництво, внаслідок чого на ринку з'являлися ще більш дешеві машини від Генрі Форда.

Генрі Форд помирає у квітні 1947 року, однак, розвиток компанії на цьому не припиняється. На сьогоднішній день корпорація Форд є одним з лідерів автомобілебудування. Їй належать найбільші бренди та заводи, які раніше були конкурентами. Приміром, Ford Motor Company випускають машини під маркою Lincoln, Mercury, є співвласником японської Mazda, донедавна американському автогіганту належав і бренд Volvo, який зовсім недавно був проданий китайської компанії Geely. Також Форд в 2007 році продав ліцензію на Aston Martin. Заводи компанії Ford Motor Company розташовані по усьому світу: у США, Канаді, Німеччині, Мексиці, Бразилії, Іспанії, Аргентині, Китаї, Росії й інших країнах.