Олександр Костянтинович Глазунов народився 29 липня ( по старому стилю — 10 серпня) 1865 року в родині відомого петербурзького видавця й книгопродавця. Фірма Глазунових була однією з найстарших у Росії, вона існувала з кінця XVIII століття. Ще дід Олександра Глазунова у свій час видав у незвичайному виді «Євгенія Онєгіна», і сам Пушкін із друзями часто заходив у крамницю Глазунових, щоб помилуватися на видання. Батько Олександра, Костянтин Ілліч, був розумною людиною й керував видавництвом, думаючи не тільки про матеріальну вигоду, але й про користь справи. Костянтин Ілліч проявляв інтерес і до музики: він грав на скрипці й роялі. Мати Олена Павлівна ще в пансіоні навчалася грі на роялі й після заміжжя не закинула музику, брала уроки в професора Петербурзької консерваторії Теодора Лешетицького, а потім у знаменитого Мілія Балакірєва.
Феноменальний талант сина батьки намагалися всіляко розбудовувати. Родина могла собі дозволити тримати двох гувернанток, німкеню й француженку, які займалися Сашиним вихованням. Йому було дев'ять років, коли його почали вчити грати на роялі. Писати музику Сашко вперше спробував в 1878 році в популярному жанрі опери. Але набагато більше Глазунов любив інструментальну музику.
Природно, перші твори Олександра Глазунова були наслідувальними; і хто знає, як зложилася б доля Сашка, якби його шляхи не перетнулися з Балакірєвим, яскравою особистістю, талановитим музикантом і природженим організатором. Симпатія була взаємна: познайомившись із 14-літнім Глазуновим, Балакірєв зрозумів, що перед ним неабияка особистість, яку він вирішив розвивати й направляти. Пізніше Глазунов згадував, що Балакірєв запропонував прийняти на себе загальне керівництво його музичним вихованням і «рекомендував негайно звернутися до Римського-Корсакова для систематичного проходження повного курсу теорії композиції». Спілкування з Римським-Корсаковим багато чого дало Глазунову. Олександру допомагала й власна крайня цілеспрямованість. Його розвиток ішов такими швидкими темпами, що відносини з Римським-Корсаковим незабаром змінилися: з 1881 року Микола Андрійович рішуче відмовився ставитися до нього як до учня. «Відтепер, Олександр, ви можете звертатися до мене лише за дружньоюпо радою!» — так сказав він. Але це на перший погляд дивна заява жодним чином не перешкодила їхній дружбі.
Глазунову повезло й в іншому: його твори дуже швидко ставали відомі широкій публіці. Так, у серпні 1882 року його Перша симфонія була виконана в Москві (диригував Римський-Корсаков), і на концерті був присутній А. Г. Рубинштейн, піаніст зі світовим ім'ям, засновник Петербурзької консерваторії.
Глазунов зійшовся зі Стасовим, з яким зустрічався в Публічній бібліотеці. Стасов був вражений талантом молодого композитора. У жовтні 1884 року два композитори — юнийГлазунов і вже визнаний Чайковський — зустрілися вперше. Згодом їх зустрічі переросли в тісну дружбу, яка тривала до самої кончини Чайковського.
В 1883 році Глазунов закінчив реальне училище й записався вільним слухачем на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Музикою він займатися не перестав: у його альмаматер полюбилися «Музичні вправи студентів імператорського університету в Петербургові». На ділі це були регулярні концерти симфонічного оркестру, складеного зі студентів.
Глазунов грав на фортепіано, віолончелі й скрипці, але в оркестрі виступав як валторніст. Інструмент він освоїв за короткий час під керівництвом викладача.
Бєляєв загорівся бажанням придбати виключні права на видання всіх творів Глазунова й викупив те, що Глазунов уже продав іншим видавцям. Для видання творів Глазунова Бєляєв заснував власну справу, але не в Росії, а в Лейпцизі, закупив передову техніку й зареєстрував фірму за назвою «М. П. Бєляєв». Вона стала передовим російським нотним видавництвом. Першою була видана «Увертюра на грецькі теми» Глазунова.
Наприкінці травня 1884 року Бєляєв допоміг Глазунову із друзями відправитися у Веймар, де молодий комозитор познайомився з Ф. Аркушем, кілька раз розмовляв з ним. Завдяки дружній опіці Бєляєва, Ференц Аркуш виявив увагу до музики Глазунова.
22 жовтня 1888 року Глазунов уперше став за диригентський пульт. Тривалий час він листувався із Чайковським, причому переписка носила відвертий, довірчий характер. Глазунов, серед іншого, писав Чайковському про те, що диригувати в нього не дуже виходить. Але от в 1889 році в Парижу відкрилася Всесвітня виставка, і Бєляєв організував там два російські симфонічних концерти. На виставку разом з Бєляєвим приїхали Римський-Корсаков із дружиною, Лядов, Глазунов...
Виявив себе Глазунов і в іншій області. А. Бородін майже двадцять років продовжував роботу над оперою «Князь Ігор». Більша частина опери була написана, але 16 лютого 1887 року Бородін помер. Римський-Корсаков і Глазунов довели твір покійного до кінця, для чого стилізували творчий почерк Бородіна. Глазунов майже цілком написав третю дію «Князя Ігоря». Від увертюри опери не залишилося навіть ескізів, але дивна пам'ять Глазунова, якому Бородін не раз награвав свої музичні ідеї, зберегла багато чого... 23 жовтня 1890 року відбулася прем'єра «Князя Ігоря» на сцені Маріїнського театру.
Середина й кінець 90-х років — час яскравого розквіту творчості Глазунова, От з якою частотою він писав симфонії в цей час: Четверта симфонія (1894), П'ята (1895), Шоста (1896), далі за три роки він створив три балети — «Раймонда» (1897), « Панянка-Служниця» (1898), « Пори року» (1899). Симфонії й балет «Раймонда» одержали світову популярність.
Наприкінці 90-х років він остаточно визначився як композитор-інструменталіст, писав з величезним натхненням. Він називав себе спадкоємцем Глінки, і дійсно, його творчість була важливою ланкою ланцюга, по якому традиції Глінки й Бородіна переходили до поколінь композиторів XX століття. Глазунов — епічний композитор. Його епічність яскраво виявилася в Четвертій, П’ятій симфоніях... Якщо до Глазунова в російській симфонічній музиці зложилися як би дві галузі- московська (Чайковський і його послідовники) і пітерська (Глінка й композитори « Могутньої купки»), то творчість Глазунова зблизила ці дві галузі, підсумувало знахідки обох шкіл і заявило на увесь світ: подивитеся, вони ж разом роблять ту саму справа!
Що стосується Глазунова, він, як і Чайковський, прагнув у музиці виражати переживання героїв, а не тільки робити її основою для хореографії. На створення «Раймонди» його надихнула подорож по Німеччині, де він побачив руїни лицарських замків, що почорніли від часу масивні стіни соборів - свідків хрестових походів... Прем'єра «Раймонди» відбулася 7 січня 1898 року.
В 1899 році Глазунов стає професором Петербурзької консерваторії. В 1904 році вмирає Бєляєв. Ця подія затьмарила життя Глазунова. Додалося й господарських турбот, оскільки за заповітом троє музикантів — Римський-Корсаков, Глазунов і Лядов — ставали на чолі всіх трьох починань Бєляєва. Серед інших це були премія Глинки й нотно-видавнича фірма «М. П. Бєляєв» у Лейпцизі.
Під час революційних подій 1905 року Римський-Корсаков, Глазунов і Лядов виявилися в групі революційно настроєних студентів і викладачів консерваторії. Тодішнє керівництво розпорядилося звільнити «ліберального» Римського-Корсакова, Лядов і Глазунов у знак солідарності з ним пішли зі своїх посад. Але після «Жовтневого маніфесту» 1905 року консерваторія одержала нові права, і серед них право обирати директора й запрошувати професорів по розсуду художньої ради. Римський-Корсаков і Лядов повернулися до викладання, а Глазунов став першим виборним директором консерваторії.
Про його чуйність і доброті ходили легенди. Так, він якось звернув увагу на худеньку студентку, талановиту вокалистку. Дівчина була досить бідно одягнена. Довідавшись, що студентка обідає на чотири копійки в день, Глазунов викликав її до себе й оголосив, що призначив їй стипендію — 25 рублів на місяць.
Глазунов вважав своїм обов'язком бути присутнім на всіх іспитах. Наприклад, у травні 1910 року він прослухав 771 людину й про кожний дав відгук. Нова посада, однак, зажадала відходу від справ не тільки творчих, але й музичних. Потрібно було вирішувати й господарські питання.
В 1907 році Петербург, Москва, Росія та й уся Європа поздоровляли 42-літнього композитора з 25-річчям творчої діяльності. Оксфордський і Кембриджський університети привласнили Глазунову звання доктора музики. На початку XX століття він був одним зі стовпів музичного світу.
Однак далі цілий ряд подій затьмарив його життя. Наприкінці 1906 року вмирає В.Стасов, через два роки, улітку 1908 роки, помер Н. Римський-Корсаков. Через кілька років умерли ще двоє його друзів — А. Лядов і С. Танєєв. У Глазунова не було родини, він жив з матір'ю. Після відходу з життя близьких друзів-однодумців загострилася його ворожість до тих композиторів-новаторів, які бажали ввести в музику нове без вивчення того, що було створено до них. При цьому Глазунов мав безсумнівний талант розпізнавати дійсно обдарованих людей. При всій своїй нелюбові до формалістів він розпізнав у Д. Шостаковичі генія, і, коли того прагли позбавити стипендії, буквально вийшов із себе. «Так ви знаєте, хто такий Шостакович?! — закричав Глазунов. - Шостакович — це одна із кращих надій нашого мистецтва!»
Після революції 1917 року Глазунов залишився на посту директора консерваторії, підтримував контакт із народним комісаром освіти А. Луначарським. 12 липня 1918 року Ленін підписав декрет, по якім консерваторія діставала права вищого навчального закладу. Усе це спонукувало Глазунова довіряти новій владі.
У радянські роки комуністи намагалися залучити Глазунова, людину з європейським іменем, що вільно говорив кількома мовами, доктора Кембриджського й Оксфордського університетів, до різних заходів типу «огляду баяністів і гармоністів». Він не міг заставити себе займатися цими «нововведеннями», але відкрито протестувати був не в силах. На фотографіях того часу він виглядає смутним, понурим...
У консерваторії його не любили, уважали старим, ретроградом. Та і як інакше могли ставитися до композитора старої школи, що особисто знав класиків світової музики, проліткультовські «новатори», що вимагали скинути класику з пароплава сучасності.
Глазунов одержував багато запрошень на закордонні гастролі: його кликали виступити в Німеччині, Англії, Америці... Зрештою він піддався угодам і відправився за рубіж, виступав у Парижу, Мадриді, Лісабоні. Після закінчення гастролей композитор зупинився в Парижу. Вертатися в Радянську Росію він не поспішав. А на запитання, яка причина змушує його затриматися за кордоном, писав зацікавленим людям, що «прагнув би ще підлікуватися» і що повернутися в Росію він прагне «у більш-менш здоровішому стані».
Але він так і не повернувся. 21 березня 1936 року А. Глазунов помер. Порох його спочиває в Парижі.
