Гріг Едвард

      Едвард Хагеруп Гріг народився 15 червня 1843 року в норвезькім місті Бергені. Його батько Олександр Гріг, нащадок вихідця із Шотландії, був купцем. Мати Гесіна, уроджена Хагеруп, непогана піаністка, була безумовно обдарована музично й направляла талант сина в потрібне русло, з ранніх років прищепила йому любов до Моцарта. Однак мати занадто суворо опікувала його в професійнім відношенні, і це хлопчикові не подобалося.

      Уже в дитячі роки маленький Гріг пробував складати музику. Його першим твором були «Варіації на німецьку мелодію для фортепіано». В 15 років Едвард познайомився з видатним скрипалем Оле Булем, який переконав родину Грігів відправити сина в Лейпцігську консерваторію.

      Але консерваторія розчарувала романтично настроєного Едварда. Він усією душею тягся до Шопена й Шумана, а цей «храм музики» вимагав від нього зовсім не таких піднесених устремлінь.  Гріг закінчив консерваторію в 1862 році, після чого повернувся на батьківщину й поселився в Копенгагені, культурній столиці тодішньої Скандинавії. Там він познайомився з датським композитором Нільсом Гаде, чи не головним представником романтичного напрямку в скандинавській музиці. Тоді ж Гріг познайомився з молодим композитором Рікардом Нурдроком, який вважався невгамовним прихильником норвезької народної музики. На жаль, цей талановитий композитор, що виявив величезний творчий вплив на Едварда Гріга, помер у віці 24 років.
      Копенгагенський період Гріга відзначений рядом цікавих творів, у тому числі фортепианної і першої скрипкової сонатами, увертюрою «Осінь», фрагментами симфоній, що частково ввійшли потім в «Симфонічні п'єси» для фортепіано в чотири руки.

      Восени 1866 року Гріг переїхав у Осло і жив там протягом восьми років. Восени цього ж року вперше виступив з концертом, складеним з авторських творів. Концерт мав величезний успіх.

      В 1869-1870 роки Гріг як державний стипендіат відвідав Рим і подружився там з Лістом. Ця дружба мала велике значення для композитора. Завдяки цій зустрічі Гріг повірив у власні сили.

      У той же час Гріг у якості диригента взяв на себе керівництво концертами Музичного (пізніше — Філармонічного) суспільства, яке він заснував разом з композитором Сведсеном.

      Період зрілості Гріга як композитора збігся з розквітом інтелектуального життя Данії й Норвегії. Гріг особливо прогресував як композитор і музичний діяч в 70-і роки, коли його матеріальне становище змінилося на краще: за свої праці він одержав від уряду Норвегії довічну пенсію.

      В 1875 році Гріг написав симфонічну п'єсу «Пер Гюнт». Це екскурс у романтику старої Норвегії й в особисте романтичне світовідчування композитора. Цей твір приніс йому славу, слідом за прем'єрою «Пера Гюнта» пішли європейські гастролі. Гріг став одержувати привабливі пропозиції від великих видавничих фірм.
      В 1893 році Кембриджський університет обрав Гріга почесним доктором музики — одночасно із Чайковським, Сен-Сансом і іншими знаменитими музикантами.

      Гріг виступав у пресі як автор цікавих нарисів про Верді, Моцара, Шумана. Написав він і автобіографічний нарис. Під час перебування в 1888 році в Лейпцизі Гріг зустрівся із Чайковським, між композиторами зав'язалася дружба... У всіх країнах Європи ім'я Гріга викликає почуття симпатії, оскільки він — один з тих композиторів, чия любов до мелодій заперечує вульгарність і дешеву популярність. Для мелодій Гріга, як і Шуберта, характерна простота, але зовсім не примітивність.

      Старіючий Гріг не раз доводив свіжість розуму. Як дійсній музиці властиві не тільки crescendo, fortissimo, але й diminuendo, ті ж нюанси виявляє перед нами й життя. З crescendo і fortissimo ми покінчили. Тепер піде гра diminuendo, і якесь diminuendo може навіть бути гарним... Думка про прийдешнє pianissimo для мене вже не стільки несимпатична, але до некрасивого в diminuendo я відчуваю найбільшу повагу...»

      Сам Гріг незадовго до кончини писав про свою творчість скромно: «Художники, як Бах і Бетховен, споруджували храми на висотах, я ж прагнув, як це виразив в одній зі своїх останніх драм Ібсен, будувати для людей житла, у яких вони почували б себе затишно й щасливо. Іншими словами, я записував народну музику рідної країни. І по стилю, і по формоутворенню я залишився німецьким романтиком шумановської школи. Але одночасно я черпав з багатої скарбниці народних пісень батьківщини, і із цього, дотепер не дослідженого, вивчення норвезької народної душі намагався створити національне мистецтво». Це висловлення як не можна краще характеризує творчість Гріга.

      І все-таки він не бажав передчасно записувати себе в старі. На його долю залишилося ще досить цілком приємних турбот. Так, в 1898 році в Бергені Гріг заснував фестиваль норвезької музики, що став настільки живучим, що проводиться й понині. Під саму завісу життя, в 1906 році, Гріг встигнув стати почесним доктором музики Оксфордського університету.

      Помер Гріг у рідному Бергені в 1907 році.

Олександр Глазунов

      Перша симфонія Олександра Глазунова пролунала 17 березня 1882 року в петербурзьких Дворянських зборах. Монументальний твір зустріли громом оплесків. А коли композитор вийшов до публіки, зал так і ойкнув. На сцені стояв 16-літній юнак у формі реального училища.

      Олександр Костянтинович Глазунов народився 29 липня ( по старому стилю — 10 серпня) 1865 року в родині відомого петербурзького видавця й книгопродавця. Фірма Глазунових була однією з найстарших у Росії, вона існувала з кінця XVIII століття. Ще дід Олександра Глазунова у свій час видав у незвичайному виді «Євгенія Онєгіна», і сам Пушкін із друзями часто заходив у крамницю Глазунових, щоб помилуватися на видання. Батько Олександра, Костянтин Ілліч, був розумною людиною й керував видавництвом, думаючи не тільки про матеріальну вигоду, але й про користь справи. Костянтин Ілліч проявляв інтерес і до музики: він грав на скрипці й роялі. Мати Олена Павлівна ще в пансіоні навчалася грі на роялі й після заміжжя не закинула музику, брала уроки в професора Петербурзької консерваторії Теодора Лешетицького, а потім у знаменитого Мілія Балакірєва.

      Феноменальний талант сина батьки намагалися всіляко розбудовувати. Родина могла собі дозволити тримати двох гувернанток, німкеню й француженку, які займалися Сашиним вихованням. Йому було дев'ять років, коли його почали вчити грати на роялі. Писати музику Сашко вперше спробував в 1878 році в популярному жанрі опери. Але набагато більше Глазунов любив інструментальну музику.

      Природно, перші твори Олександра Глазунова були наслідувальними; і хто знає, як зложилася б доля Сашка, якби його шляхи не перетнулися з Балакірєвим, яскравою особистістю, талановитим музикантом і природженим організатором. Симпатія була взаємна: познайомившись із 14-літнім Глазуновим, Балакірєв зрозумів, що перед ним неабияка особистість, яку він вирішив розвивати й направляти. Пізніше Глазунов згадував, що Балакірєв запропонував прийняти на себе загальне керівництво його музичним вихованням і «рекомендував негайно звернутися до Римського-Корсакова для систематичного проходження повного курсу теорії композиції». Спілкування з Римським-Корсаковим багато чого дало Глазунову. Олександру допомагала й власна крайня цілеспрямованість. Його розвиток ішов такими швидкими темпами, що відносини з Римським-Корсаковим незабаром змінилися: з 1881 року Микола Андрійович рішуче відмовився ставитися до нього як до учня. «Відтепер, Олександр, ви можете звертатися до мене лише за дружньоюпо радою!» — так сказав він. Але це на перший погляд дивна заява жодним чином не перешкодила їхній дружбі.

Глазунову повезло й в іншому: його твори дуже швидко ставали відомі широкій публіці. Так, у серпні 1882 року його Перша симфонія була виконана в Москві (диригував Римський-Корсаков), і на концерті був присутній А. Г. Рубинштейн, піаніст зі світовим ім'ям, засновник Петербурзької консерваторії.

      Глазунов зійшовся зі Стасовим, з яким зустрічався в Публічній бібліотеці. Стасов був вражений талантом молодого композитора. У жовтні 1884 року два композитори — юнийГлазунов і вже визнаний Чайковський — зустрілися вперше. Згодом їх зустрічі переросли в тісну дружбу, яка тривала до самої кончини Чайковського.

      В 1883 році Глазунов закінчив реальне училище й записався вільним слухачем на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Музикою він займатися не перестав: у його альмаматер полюбилися «Музичні вправи студентів імператорського університету в Петербургові». На ділі це були регулярні концерти симфонічного оркестру, складеного зі студентів.

      Глазунов грав на фортепіано, віолончелі й скрипці, але в оркестрі виступав як валторніст. Інструмент він освоїв за короткий час під керівництвом викладача.

      Бєляєв загорівся бажанням придбати виключні права на видання всіх творів Глазунова й викупив те, що Глазунов уже продав іншим видавцям. Для видання творів Глазунова Бєляєв заснував власну справу, але не в Росії, а в Лейпцизі, закупив передову техніку й зареєстрував фірму за назвою «М. П. Бєляєв». Вона стала передовим російським нотним видавництвом. Першою була видана «Увертюра на грецькі теми» Глазунова.

      Наприкінці травня 1884 року Бєляєв допоміг Глазунову із друзями відправитися у Веймар, де молодий комозитор познайомився з Ф. Аркушем, кілька раз розмовляв з ним. Завдяки дружній опіці Бєляєва, Ференц Аркуш виявив увагу до музики Глазунова.

      22 жовтня 1888 року Глазунов уперше став за диригентський пульт. Тривалий час він листувався із Чайковським, причому переписка носила відвертий, довірчий характер. Глазунов, серед іншого, писав Чайковському про те, що диригувати в нього не дуже виходить. Але от в 1889 році в Парижу відкрилася Всесвітня виставка, і Бєляєв організував там два російські симфонічних концерти. На виставку разом з Бєляєвим приїхали Римський-Корсаков із дружиною, Лядов, Глазунов...

      Виявив себе Глазунов і в іншій області. А. Бородін майже двадцять років продовжував роботу над оперою «Князь Ігор». Більша частина опери була написана, але 16 лютого 1887 року Бородін помер. Римський-Корсаков і Глазунов довели твір покійного до кінця, для чого стилізували творчий почерк Бородіна. Глазунов  майже цілком написав третю дію «Князя Ігоря». Від увертюри опери не залишилося навіть ескізів, але дивна пам'ять Глазунова, якому Бородін не раз награвав свої музичні ідеї, зберегла багато чого... 23 жовтня 1890 року відбулася прем'єра «Князя Ігоря» на сцені Маріїнського театру.

      Середина й кінець 90-х років — час яскравого розквіту творчості Глазунова, От з якою частотою він писав симфонії в цей час: Четверта симфонія (1894), П'ята (1895), Шоста (1896), далі за три роки він створив три балети — «Раймонда» (1897), « Панянка-Служниця» (1898), « Пори року» (1899). Симфонії й балет «Раймонда» одержали світову популярність.

      Наприкінці 90-х років він остаточно визначився як композитор-інструменталіст, писав з величезним натхненням. Він називав себе спадкоємцем Глінки, і дійсно, його творчість була важливою ланкою ланцюга, по якому традиції Глінки й Бородіна переходили до поколінь композиторів XX століття. Глазунов — епічний композитор. Його епічність яскраво виявилася в Четвертій, П’ятій симфоніях... Якщо до Глазунова в російській симфонічній музиці зложилися як би дві галузі- московська (Чайковський і його послідовники) і пітерська (Глінка й композитори « Могутньої купки»), то творчість Глазунова зблизила ці дві галузі, підсумувало знахідки обох шкіл і заявило на увесь світ: подивитеся, вони ж разом роблять ту саму справа!

      Що стосується Глазунова, він, як і Чайковський, прагнув у музиці виражати переживання героїв, а не тільки робити її основою для хореографії. На створення «Раймонди» його надихнула подорож по Німеччині, де він побачив руїни лицарських замків, що почорніли від часу масивні стіни соборів - свідків хрестових походів... Прем'єра «Раймонди» відбулася 7 січня 1898 року.

      В 1899 році Глазунов стає професором Петербурзької консерваторії. В 1904 році вмирає Бєляєв. Ця подія затьмарила життя Глазунова. Додалося й господарських турбот, оскільки за заповітом троє музикантів — Римський-Корсаков, Глазунов і Лядов — ставали на чолі всіх трьох починань Бєляєва. Серед інших це були премія Глинки й нотно-видавнича фірма «М. П. Бєляєв» у Лейпцизі.

      Під час революційних подій 1905 року Римський-Корсаков, Глазунов і Лядов виявилися в групі революційно настроєних студентів і викладачів консерваторії. Тодішнє керівництво розпорядилося звільнити «ліберального» Римського-Корсакова, Лядов і Глазунов у знак солідарності з ним пішли зі своїх посад. Але після «Жовтневого маніфесту» 1905 року консерваторія одержала нові права, і серед них право обирати директора й запрошувати професорів по розсуду художньої ради. Римський-Корсаков і Лядов повернулися до викладання, а Глазунов став першим виборним директором консерваторії.

      Про його чуйність і доброті ходили легенди. Так, він якось звернув увагу на худеньку студентку, талановиту вокалистку. Дівчина була досить бідно одягнена. Довідавшись, що студентка обідає на чотири копійки в день, Глазунов викликав її до себе й оголосив, що призначив їй стипендію — 25 рублів на місяць.

      Глазунов вважав своїм обов'язком бути присутнім на всіх іспитах. Наприклад, у травні 1910 року він прослухав 771 людину й про кожний дав відгук. Нова посада, однак, зажадала відходу від справ не тільки творчих, але й музичних. Потрібно було вирішувати й господарські питання.

      В 1907 році Петербург, Москва, Росія та й уся Європа поздоровляли 42-літнього композитора з 25-річчям творчої діяльності. Оксфордський і Кембриджський університети привласнили Глазунову звання доктора музики. На початку XX століття він був одним зі стовпів музичного світу.

      Однак далі цілий ряд подій затьмарив його життя. Наприкінці 1906 року вмирає В.Стасов, через два роки, улітку 1908 роки, помер Н. Римський-Корсаков. Через кілька років умерли ще двоє його друзів — А. Лядов і С. Танєєв. У Глазунова не було родини, він жив з матір'ю. Після відходу з життя близьких друзів-однодумців загострилася його ворожість до тих композиторів-новаторів, які бажали ввести в музику нове без вивчення того, що було створено до них. При цьому Глазунов мав безсумнівний талант розпізнавати дійсно обдарованих людей. При всій своїй нелюбові до формалістів він розпізнав у Д. Шостаковичі генія, і, коли того прагли позбавити стипендії, буквально вийшов із себе. «Так ви знаєте, хто такий Шостакович?! — закричав Глазунов. -  Шостакович — це одна із кращих надій нашого мистецтва!»

      Після революції 1917 року Глазунов залишився на посту директора консерваторії, підтримував контакт із народним комісаром освіти А. Луначарським. 12 липня 1918 року Ленін підписав декрет, по якім консерваторія діставала права вищого навчального закладу. Усе це спонукувало Глазунова довіряти новій владі.

      У радянські роки комуністи намагалися залучити Глазунова, людину з європейським іменем, що вільно говорив кількома мовами, доктора Кембриджського й Оксфордського університетів, до різних заходів типу «огляду баяністів і гармоністів». Він не міг заставити себе займатися цими «нововведеннями», але відкрито протестувати був не в силах. На фотографіях того часу він виглядає смутним, понурим...

      У консерваторії його не любили, уважали старим, ретроградом. Та і як інакше могли ставитися до композитора старої школи, що особисто знав класиків світової музики, проліткультовські «новатори», що вимагали скинути класику з пароплава сучасності.

      Глазунов одержував багато запрошень на закордонні гастролі: його кликали виступити в Німеччині, Англії, Америці... Зрештою він піддався угодам і відправився за рубіж, виступав у Парижу, Мадриді, Лісабоні. Після закінчення гастролей композитор зупинився в Парижу. Вертатися в Радянську Росію він не поспішав. А на запитання, яка причина змушує його затриматися за кордоном, писав зацікавленим людям, що «прагнув би ще підлікуватися» і що повернутися в Росію він прагне «у більш-менш здоровішому стані».

      Але він так і не повернувся. 21 березня 1936 року А. Глазунов помер. Порох його спочиває в Парижі.

Галина Вишневська

Говорять, Галина Вишневська, співачка видатного таланта, має не менш видатний по складності характер. У такому випадку складність характеру М. Вишневській полягала в тому, що вона вимагала від радянського уряду нормальних умов роботи для себе й колег. А коли разом із чоловіком Мстиславом Ростроповичем вона виїхала за кордон, вслід їй у березні 1978 року був опублікований Указ Президії Верховної Ради СРСР « Про позбавлення громадянства СРСР Ростроповича М. Л. і Вишневській Г. П.». За що? « За систематичні дії, що наносять збиток престижу Союзу РСР...»

      Галина Павлівна Іванова народилася в 1926 році в Ленінграді. Її батько Павло Антонович був потомственим робітником, мати Зінаїда Антонівна, наполовину циганка, наполовину полька, господарювала. Коли Галі було 5 років, батьки розійшлися. Онуча на виховання взяла бабуся по батьківській лінії Дар'я Михайлівна, яка проживала в Кронштадті.

      Галину природа нагородила сильним голосом, і тому в школі її прозвали « Галька-Артистка». У першому класі вона одержала свою першу премію за вокальну майстерність — відріз тканини на плаття.

      Їй було 14 років, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Бабуся вмерла в блокаду в лютому 1942 року. Галина залишилася одна. Навесні 1942 року її взяли в загін МПВО — місцевої протиповітряної оборони, у так звану «блакитну дивізію». Уже в той час Галина Іванова відрізнялася високою силою духу й цілеспрямованістю. 19 січня 1943 року блокада була прорвана, і Галину Іванову взяли на роботу у Виборзький будинок культури помічником освітлювача сцени. Так почалася її театральна кар'єра. Коли в місті почала працювати музична школа імені Римського-Корсакова, Галина стала займатися вокалом в Івана Сергійовича Дід-Зурабова. Однак через півроку Галина залишила його.

      Улітку 1944 року вона вийшла заміж за морського офіцера Георгія Вишневського, який противився сценічній кар'єрі дружини. Коли 1 вересня 1944 року Галина Вишневська оголосила, що пішла в театр оперети, вдома вибухнув скандал, і шлюб, що тривав два місяці, розпався.

      Галина Вишневська гастролювала з Ленінградським театром оперети, виступала в масовці, відіграла по 20-25 спектаклів на місяць. Поступово їй стали довіряти сольні партії, однак через неправильну постановку голосу (вона не могла взяти ноту вище соль другої октави) її професійний ріст був утруднений.

      Однак ці гастролі не пройшли для майбутньої зірки даром: Вишневська зрозуміла, як треба працювати над сценічним образом. Згодом вона вийшла заміж за директора театру Марка Ілліча Рубіна, одержавши в його особі безкоштовного консультанта. Марко Рубін був на 22 роки старше Вишневської. Через якийсь час вона народила від Марка хлопчика, якого назвали Іллею. У два з половиною місяці від роду хлопчик помер від важкого отруєння.

      Пішовши з театру, Галина Вишневська почала сольну концертну роботу. Марко Рубін також покинув театр, ставши її адміністратором. Вони їздили по периферійних містах на власній «Перемозі», звичайно брали із собою піаніста-акомпаніатора й читця. У таких гастролях пройшло кілька років. Галина накопичувала досвід, придивлялася, у підсумку зложився образ естрадної співачки на зразок Клавдії Шульженко. Вона завжди намагалася йти у виконавській майстерності від образа.

      Величезне значення для М. Вишневській мала зустріч із Вірою Миколаївною Гаріною — талановитим педагогом, співачкою, що виступала ще в XIX столітті на європейській сцені. Цілих два роки Віра Миколаївна навчала Вишневську співу.
      Через кілька місяців Галина занедужала туберкульозом, але практично однією силою волі перемігши хворобу, видужала й через місяць уже виступала з концертами. Вона повернулася до Віри Миколаївни, і та наполягла, щоб заняття були продовжені. Галина поступово ставала співачкою з гарною технікою й більшим розкритим оперним звуком.

      У травні 1952 року Галина Вишневська потрапила в стажерську групу Великого театру. З Ленінграда довелося переїхати в Москву, тулитися спочатку в маленькій кімнаті комунальної квартири.


      В 1956 році М. Вишневській присвоїли звання заслуженої артистки РСФСР. Вона брала участь у записі опери «Євгеній Онєгін» для платівки, і цей етап був важливий, оскільки в той час у СРСР та або інша опера записувалася, як правило, раз у двадцять років.
      Ще в 1955 році на фестивалі «Празька весна» М. Вишневська познайомилася з віолончелістом М. Ростроповичем і після повернення до Москви вийшла за нього заміж. 18 березня 1956 року в них народилася дочка Ольга, 22 червня 1958 року — друга дочка Олена.

      30 грудня 1959 року М. Вишневська вперше вилетіла на гастролі в США з Державним симфонічним оркестром. Усього вона гастролювала в США п'ять раз — в 1960, 1961, 1965, 1967, 1969 роках.

      Поступово відносини М. Вишневській з Міністерством культури погіршуються. Причина, швидше за все, крилася в безкомпромісності характеру співачки. Віддаючи музичній роботі всю себе, вона вимагала точно такого ж відношення й від інших, і в першу чергу — від чиновників Міністерства культури. Халтура в будь-якому виді для М. Вишневській була неприйнятна, не терпіла вона й панських замашок з боку Радянських правителів.

      У жовтні 1964 року трупа міланського театру «Ла Скала» побувала в Москві, а потім Великий театр уперше у своїй історії виїхав на гастролі в Мілан. Вишневська співала в операх «Пікова дама» і « Війна і мир». Під час цих гастролей дирекція театру «Ла Скала» запропонувала Вишневській проспівати в їхній трупі партію Ліу в «Турандот». Вишневська всупереч бажанню нового керівництва Великого театру погодилася, і в 1965 році відбувся її дебют у міланському театрі. Співачка виступила з італійською трупою й мала скажений успіх. Наприкінці однієї з арій вона поступово заглушила високу ноту, щоб у публіки склалося враження, начебто це все, але в останній момент закінчила співати у всю силу свого голосу. Зал застогнав. Як сказав потім директор театру, у нього було враження, начебто з тунелю вирвався паровоз.

      Тріумф в Мілані відкривав для Вишневської шлях у будь-який театр Заходу. У самому Мілані їй запропонували контракт на самих вигідних умовах і на будь-який строк. Але вона не підписала контракт, оскільки в Москві в неї залишалися чоловік і діти. Та й Міністерство культури не давало на це згоди.

      В 1966 році Галині Вишневській присвоїли звання народної артистки СРСР. Видалося, усе складалося непогано, але 21 серпня 1968 року, коли СРСР увів війська в Чехословаччину, закінчився відносно благополучний період у житті М. Вишневській і М. Ростроповича.

      Ще навесні 1968 року на концерті в Рязані М. Ростропович познайомився з А. Солженіциним. Пізніше він запропонував письменникові переїхати до них у Жуковку, на дачу. Вишневська й Ростропович прагнули надати знаменитому письменникові умови, для роботи; самі вони пропадали на гастролях, так що це їх аж ніяк не обтяжувало.

      Через два місяці після того, як Солженіцин поселився на дачі у Вишневської й Ростроповича, його виключили із Союзу письменників. В 1970 році А. Солженіцину була присвоєна Нобелівська премія, після чого в пресі почалася кампанія цькування письменника. Але якщо раніше за радянських письменників, що були в такій ситуації, як, наприклад, за Пастернака, ніхто не заступався, то тепер М. Ростропович за підтримки й зі схвалення М. Вишневської написав протестуючий лист, який відправив на ім'я головних редакторів чотирьох центральних газет.

      Після цього листа в Ростроповича виникли проблеми. Лист у СРСР не опублікували, але його текст дуже скоро почали передавати закордонні радіостанції, що віщали на Радянський Союз. Ростроповича звільнили з Великого театру, йому не дозволили диригувати симфонічними оркестрами в Москві й Ленінграді, і тоді музикант змушений був перекочувати на провінційну сцену.

      М. Вишневська, незважаючи на репресії, яких зазнав чоловік, співала у Великому театрі, в 1971 році її нагородили орденом Леніна й навіть випустили за кордон. Після поїздки у Віденську оперу в 1973 році в газеті« Вісті» з'явилася замітка, яка стала останнім офіційним згадуванням імені Галини Вишневської в радянській пресі. Наступного разу її ім'я згадали тільки в указі від 16 березня 1978 року про позбавлення М. Вишневській радянського громадянства.

      На такий захід влада пішла тому, що доведені до розпачу неможливістю працювати в Москві, вони написали заяву про виїзд за кордон на роботу строком на два роки. Така постановка питання була для Радянської країни справою незвичайною. Особисто Л. Брежнєв прийняв рішення відпустити цю музичну родину за кордон.

      І в березні 1978 року був опублікований той самий указ про позбавлення їх громадянства СРСР.

      Лише в 1990 році Галині Вишневській і Мстиславу Ростроповичу радянське громадянство було повернуто. На початку 1992 року у Великому театрі на честь 42-річчя сценічної діяльності Галини Вишневської відбувся її великий творчий вечір. Пряма трансляція вечора йшла три години по першій програмі телебачення.

Олександр Вертинський

      Великий Шаляпін подарував у Шанхаї Вертинському свою фотографію, написавши на ній: «Великому розповідачеві казок землі росіянину Олександру від мандрівника Федора». Мандрівник — так можна сказати й про самого Вертинського. Емігрувавши з політичних міркувань із Росії в 1919 році, він гастролював у Туреччині, Румунії, Польщі, Німеччині, Франції, Англії, Італії, США й Китаї, досяг, по суті, світового визнання, незважаючи на природний мовний дефект і відсутність фахової освіти, і повернувся в СРСР за патріотичними мотивами в 1943 році. Уникнувши репресій, продовжував співати й зніматися в кіно.

      Олександр Миколайович Вертинський народився в Києві в родині приватного повіреного. Його батько Микола Петрович був адвокатом, крім адвокатської практики займався й журналістикою, друкувався в газеті «Київське слово». Мати Євгенія Степанівна Сколацька не була законною дружиною Миколи Вертинського, оскільки його перша дружина не дала розлучення.

      Через три роки після народження Олександра раптово вмерла його мати, а ще через два роки помер убитий горем батько. П'ятирічного Олександра взяла до себе на виховання одна з тіточок, яка обожнювала покійну сестру й ненавиділа Миколу Петровича. Олександр запам'ятав, що на запитання про батька він одержував незмінну відповідь: «Твій батько — негідник!» Цією відповіддю, до речі, обмежувалося все виховання маленького Олександра. В іншому він був наданий самому собі.

      Вчився він погано, був виключений із другого класу Імператорської 1-й Олександрійської гімназії. Його перевели в гімназію «попроще», але й звідти його виключили за погану успішність. У той же час Олександр любив ходити в церкву, бачачи в православному ритуалі зерно театрального дійства.

      Через якийсь час Олександр Вертинський став вхожий у будинок Софії Миколаївни Залинської — викладачки жіночої гімназії, яка була одружена з Миколою Васильовичем Луначарським, братом Олександра Васильовича Луначарського, майбутнього наркома освіти в уряді більшовиків. У будинку Софії Миколаївни бували Микола Бердяєв, Михайло Кузьмін, Марк Шагал і інші відомі люди. Це оточення досить плідне вплинуло на молодого Вертинського — він пробує писати, друкується в газеті «Київський тиждень».
      У ці роки Олександра тягло на сцену. Одного разу він вирішив, зібравши 25 рублів, відправитися в Москву, щоб спробувати влаштуватися в який-небудь храм Мельпомени. На юнака, що бродив по Мамоновському провулку, звернула увагу Марія Олександрівна Арцибушева — господарка театру.
      Так Вертинський почав свою кар'єру — за безкоштовні борщ і котлети.


      В 1913 році Вертинський спробував вступити в Художній театр, але на заключному етапі був зрізаний самим Станіславським через природну гаркавість. У ці ж роки Олександр Вертинський почав зніматися в кіно. У Москві утворювалося Акціонерне товариство А. Ханжонкова — перша в Росії велика фірма по виробництву кінофільмів. Знімався в Ханжонкова й А. Вертинський. Цікаво, що саме він привів до Ханжонкова В. Холодну, майбутню зірку німого кінематографа, присвятивши їй такі пісні, як «Маленький креольчик», « За лаштунками», «Ваші пальці пахнуть ладаном».

      Трохи пізніше Вертинський вибрав собі образ Пьеро, з яким і став знаменитим.
      Поранені скоро довідалися, що молодий санітар непогано читає вірші й співає, і попросили його виступити. Вертинський був від природи соромязливий і, щоб упоратися із цією сором'язливістю, придумав собі сценічний костюм у вигляді маски Пьеро. Вертинський густо мазав лице білилом, підводив очі й облачався в санітарний халат із пришитими до нього помпонами й довгими рукавами. Після цього виходив і читав пораненим Мережковського, Теффі, Блока й інших авторів. Виконував і свої перші немудрі пісеньки. Поступово в нього став складатися виразний образ, який і відрізняв Олександра Вертинського від інших виконавців.


      Увечері 25 жовтня 1917 року в Петрограді йшло звичайне театральне життя. У цей день Олександр Вертинський відіграв бенефіс, на якім уперше вийшов на сцену в спеціально пошитому для нього костюмі «чорного Пьеро».

      Відомо, що російська інтелігенція по-різному віднесли до жовтневих подій. Хтось виїхав, хтось залишився. А. Блок, наприклад, прийняв революцію й не виїхав, незважаючи навіть на те, що юрба мародерів спалила його будинок у Шахматові. Ф. Шаляпін, якого нові влади оголосили першим «народним артистом республіки», все-таки виїхав.

      У другій половині листопада 1917 року Вертинський дав останні концерти в Москві, після чого виїхав на південь Росії. Два роки він виступав у Катеринославі, Одесі, Криму. Його репертуар становили декадентські пісеньки, що як не можна краще ототожнювали артиста з тою аудиторією, для якої він співав. Однак Червона армія наступала, і пізньою осінню 1920 року Олександр Вертинський емігрував у Константинополь, причому відплив на тому ж кораблі, що й знаменитий генерал Врангель. У Туреччині за допомогою свого імпресаріо Вертинський купив грецький паспорт на ім'я якогось Олександра Вертидиса, з яким не розставався під час усієї наступної еміграції. При цьому його попередили, що з новим паспортом він може їздити де завгодно, от тільки в Грецію краще не попадати. Так Вертинський і зробив: він об'їхав із цим паспортом увесь світ, однак ніколи не був у Греції.

      Без малого чверть вікову емігрантську сторінку в біографії Вертинського можна умовно розділити на три етапи: 1922- 1934 роки — виступи по Європі, час творчого підйому співака, недовге перебування в Америці (1934-1935) і заключний, шанхайський етап (1935-1943), який знаменує собою творчу криза в кар'єрі Олександра Вертинського.

      По Європі Олександр Вертинський гастролював 10 років, і публіка добре довідалася його. За цей час він подружився з Ф. Шаляпіним, І. Мозжухіним і іншими діячами російської культури, що жили за кордоном. В співака поступово з'явилися послідовники й конкуренти — артисти, творчість яких покликано було зайняти ту ж нішу. У Румунії ним став Петро Лещенко, у Прибалтиці, Югославії й Румунії — Юрій Морфессі, у Латвії — Костянтин Сокольский, а в Парижі — молода Алла Баянова.
      Гастролі по Америці включали концерти в Нью-Йорку, Сан-Франциско, Голівуді. Він знайомиться з мільйонерами, Чарлі Чапліном, виступає на самих знаменитих сценах, записує платівки. До нього ставляться як до світової знаменитості. Вертинський відвідує Голівуд, де йому пропонують зняти художній фільм про його кар'єру. Вертинський спочатку береться за цей проект, але, безрезультатно промучившись кілька місяців з англійською мовою, кидає його.

      Покинувши Америку, Вертинський їде в Китай, і цілих вісім років живе в Шанхаї, Харбіні. Поступово його охоплюють туга й безвихідність. У Шанхаї, як і в Харбіні, Вертинського чекає приголомшливий успіх: він дає з аншлагами двадцять концертів. І це в той час, коли знаменитий Шаляпін, приміром, зміг дати тільки два.


      Живучи в Шанхаї, Вертинський кілька раз безрезультатно просив радянську владу дозволити йому повернутися в Росію. Одного разу прохання було задоволено. Вертинський повернувся на Батьківщину восени 1943 року. Західна преса на цей учинок відреагувала ревниво - злісним галасом. Писали, наприклад, про те, що «Олександр Вертинський був розстріляний на першій же прикордонній заставі червоних».

      Після повернення до Росії Вертинський одержав квартиру в Москві в престижному районі, виступав з концертами й навіть знімався у фільмах. І тільки в одному була права західна преса, коли стверджувала, що співак у Радянському Союзі зазнав певних обмеженнь: Вертинський не побачив платівок зі своїми піснями, не чув їх по радіо. Він написав кілька книг, у яких поділився із читачами дотепними спостереженнями про різні країни.

      Олександр Миколайович Вертинський умер в 1957 році. У нього залишилися дві дочки — Маріанна й Настасія.

Дюк Еллінгтон

      «Еллінгтон грає на роялі, але його справжній інструмент — оркестр, - говорив про Еллінгтона його помічник, «альтер его» знаменитого музиканта, Біллі Стрейхорн.- Кожний музикант оркестру для нього — джерело емоцій, які він змішує вигадливо й незвичайно, щоб добитися того, що називають «ефектом Еллінгтона»...»

      Гучний успіх багатьох джазменів часто мав в основі лише зовнішні ефекти. Але Дюка Еллінгтона завжди відрізняло серйозне відношення до справи. Так слід ставитися й до нього самого — серйозно й з повагою.

      Едуард Кеннеді Еллінгтон («Дюк») народився 29 квітня 1899 року у Вашингтоні, округ Колумбія, у благополучній родині середнього класу. Ще в дитинстві в хлопчика з'явилася звичка ранками, спускаючись зі своєї спальні по сходах, урочисто повідомляти: «А от і я! Великий, чудовий, грандіозний Дюк Еллінгтон!»
      Ще з дитинства був глибоко набожним, а це означало, що він чи навряд зіб'ється на криву доріжку гріха... З віком релігійність Еллінгтона лише зростала. До всіх життєвих ситуацій він звик ставитися з іронією — це означало, що тимчасові невдачі навряд чи його зломлять.

      Взагалі, якщо уважно вдивитися в цей психологічний портрет, вийде, що успіх Еллінгтона був як би запрограмований з дитинства. Залишалося тільки чекати, у якій саме області діяльності талант виявиться.

      Своє прізвисько Дюк (Герцог) він одержав замолоду за пристрасть до франтівського одягу. З 14 років Дюк, ще вчачись у школі, початків підробляти піаністом у нічних клубах Вашингтона. У цьому ж віці він почав складати музику. Будучи різнобічно розвинутою особистістю, Еллінгтон любив не тільки грати, але й малювати. Причому малював він настільки добре, що в нього з'являлися думки стати архітектором — а коли Дюк Еллінгтон закінчив школу, йому запропонували стипендію для занять живописом.

      Однак музика в його житті взяла гору. В 1918 році він одружився, через рік у родині Еллінгтонов народився син Мерсер. В 1923 році Еллінгтон із друзями-музикантами відправився в Нью-Йорк в пошуках роботи. Правда, ця поїздка виявилася невдалою, і друзі змушені були повернутися у Вашингтона. Але рік по тому вони почали нову спробу. Цього разу вдалося відкрити на Бродвеї бар за назвою «Hollywood Club». Пізніше цей заклад був перейменований в «Kentucky Club», a Дюк Еллінгтон став у цьому барі керівником оркестру.

      В 1924-25 роках репертуар комерційного оркестру Дюка Еллінгтона складався з популярних тоді регтаймов. Це був ще не джаз, це був переддень джазу, а сам джаз у ті роки ще залишався маловідомою новоорлеанською музикою. Але із часом в оркестрі Дюка Еллінгтона стали з'являтися музиканти з Нового Орлеана, і ці люди, принесли із собою свіжі ідеї, визначили орієнтацію оркестру.

      Як джазовий композитор Дюк Еллінгтон уперше проявив себе в 1926 році. Досить швидко його творами зацікавився музичний видавець Ірвинг Міллс. За пропозицією цього бізнесмена було утворено акціонерне товариство, співвласниками якого стали Еллінгтон і Міллс. Завдяки цій угоді Міллс розбагатів. Але Міллс був не тільки талановитим бізнесменом — за час співробітництва з Еллінгтоном він написав тексти для багатьох мелодій композитора.

      З 1927 року оркестр Еллінгтона почав виступати в одному з найбільш багатих і престижних клубів Гарлема. Цей клуб називався «Cotton Club». За п'ять років роботи в клубі оркестр Еллінгтона перетворився з починаючого скромного оркестру в провідний джазовий колектив Нью-Йорка. Це було серйозне й дуже престижне звання.

      Скоро «Cotton Club» набрид Еллінгтону, і в 1933 році він і його оркестр відправилися на гастролі в Лондон. Приїхавши в Старий світ Еллінгтон зі здивуванням виявив, що він тут досить популярний і взагалі в Англії до нього ставляться як до серйозного джазового композитора. Особливо подобалася слухачам п'єса Еллінгтона «Creole Rhapsody» (1931), яку деякі англійські критики вважали твором, що визначив напрямок розвитку джазу.

      В 1939 році Дюк Еллінгтон без пояснення причин розірвав усі свої відносини з Міллсом, а також розірвав контракт із фірмою «Columbia» і уклав новий контракт із фірмою «Rca-victor». Члени колективу Дюка Еллінгтона віднеслись до цього по-різному. Не всі музиканти підтримали свого лідера, і колектив поповнився новими свіжими силами.

      У принципі, відновлення складу музикантів Еллінгтон не боявся, взагалі спокійно ставлячись до певної плинності кадрів. Він завжди прагнув зберегти лише кістяк, основу колективу, щоб гарантувати схоронність традицій. І все-таки до кінця 30-х років у колективі намітився творчий спад. З оркестру пішли деякі провідні музиканти, дехто вмер. На їхнє місце приходили нові люди. Кількісно оркестр навіть часом розростався. Так, у групу мідних в 40-е роки входило шість труб і чотири тромбоні. Якоюсь мірою це було виправдано тим, що Еллінгтон захоплювався складними творами, для втілення яких він і експериментував зі складом.

      В 40-і й початок 50-х років Еллінгтон захопився великими концертними творами, причому настільки, що написав кілька оркестрових сюїт і три концерти духовної музики. Ці твори, самі по собі досить цікаві, все-таки означали в чомусь відхід від джазу, і, відповідно, трохи стихла увага публіки до творчості Дюка Еллінгтона. Як наслідок, поповзли вниз гонорари, і це додало Еллінгтону турбот. Утримувати оркестр при малих заробітках було неможливо, Дюк змушений був думати, як знову залучити до оркестру увагу джазової публіки.

      Це блискуче вийшло в 1956 році на джазовому фестивалі в Ньюпорті. Саксофоніст оркестру Пол Гонсалвес так виконав соло в одній з п'єс Еллінгтона, що публіка була просто у захваті. Немудро, що після цього фестивалю ім'я Дюка Еллінгтона знову виявилося в усіх на вустах, а фотографія Дюка прикрасила обкладинку журналу «Time».

      В 1968 році Дюку Еллінгтону було вже під 70, оркестр майже суцільно складався з «дідків». Цікаво, що колектив як і раніше відрізнявся висотою духу й відмінним виконанням досить бадьорої свінгової музики.

      Дюк Еллінгтон — автор багатьох знаменитих п'єс: «Caravan» (у співавторстві з X. Тизолом), «Solitude», «Satin Doll», «Mood Indigo» і безліч інших, усього — близько 2000. У вересні-жовтні 1971 року цей оркестр приїжджав на гастролі в СРСР, виступив у Москві, Ленінграді, Києві, Мінську. Зустрічався Еллінгтон з А. Хачатуряном і іншими прославленими радянськими музикантами.

      Дюк Еллінгтон завжди був чудовим мелодистом. Крім творчості, він захоплювався трансформацією відомих мелодій, завжди залишаючись у рамках експерименту. Він постійно прагнув вийти за рамки відомих джазових стереотипів, і це йому вдавалося. Руйнуючи шаблони, він щораз знаходив щось нове. Воно приводило до розвитку джазу, рухало вперед популярну музику XX століття.
      Помер Дюк Еллінгтон 24 травня 1974 року.

Історія Panasonic

Історія Panasonic бере початок у далекому 1918 році, коли талановитий японський бізнесмен Коносуке Мацусіта реєструє невеликий завод, що одержав назву Matsushita Electric Factory. В 1931 році на заводі починається виробництво радіоприймачів, а в 1933 році компанія розширюється й будує великий завод у місті Кадоме.

З початком Другої Світової війни компанія переходить на військове виробництво, зокрема, виготовлення літаків і суден. В 1950-х роках Panasonic активно починає співробітничати з голландською Philips і JVC, завдяки чому компанія зробила досить потужний прорив в електроніці. В 1979 році на світ з'явився Technics SL-1200 MK2 – легендарний програвач вінілових пластинок.

Саме слово Panasonic походить від грецького Pan, що в перекладі на українську мову означає «все» і Sonic – «звук». Сьогодні Panasonic займається виготовленням DVD-програвачів, плазмових телевізорів, проекторів, телефонів, аудіотехніки, цифрових фотоапаратів і відеокамер і т.д. Зараз у компанії Panasonic працюють близько 300 тисяч співробітників.

Річард Бренсон

Сер Річард Чарльз Николас Бренсон (Sir Richard Charles Nicholas Branson, народився 18 липня 1950) — один із самих яскравих і успішних представників світового бізнесу, засновник корпорації Virgin, яка містить у собі десятки всіляких філій: магазини із продажу музичних дисків, авіа- і залізничні компанії, радіостанцію й видавництво.
Людина-бренд, людина-шоу. Він відомий широкій публіці своїми нестандартними вчинками, включаючи створення власного ток-шоу й кількаразові спроби побити світові рекорди швидкості.

Річард Бренсон народився 18 липня 1950 у містечку Blackheath недалеко від Лондона в родині англійського аристократа. Вихованням Річарда займалася його мати Івет Бренсон (у дівоцтві Фліндт), жінка розумна й вольова.

Час від часу мати влаштовувала юному Річарду тести на виживання: він повинен був піти туди, не знаю куди, і принести те, не знаю що, - як правило, це йому вдавалося. Коли Бренсону було всього чотири роки, вона висадила його з машини в декількох милях від будинку: “Біжи до нас, маленький. Шукай тата”. Маленький знайшов його до вечора.

Коли йому виповнилося 11, раннім січневим ранком вона розбудила сина, викотила велосипед, поклала в пакет яблуко й кілька бутербродів (воду Річард повинен був добути сам) і відправила за 50 миль у сусіднє місто до родички. Подорослішавши, Річард розписував свою одісею у фарбах. Збігай до священика: треба наколоти йому дров, я пообіцяла, що ти будеш із хвилини на хвилину”. Місіс Бренсон була впевнена, що одного чудового дня її син стане прем'єр-міністром, і робила все, щоб він не схибив, коли доведеться карабкатися нагору. Вона не сумнівалася в тому, що її дитині по плечу все - у родини Фліндт були дуже міцні гени.

Усе було гарно, поки Річард не пішов у школу. Бренсони належали до шляхетного стану, а в їхньому середовищі завжди було прийнято віддавати дітей у закриті навчальні заклади - вони коштували скажених грошей, але загартовували характер на все життя. Багато спорту, занять грецьким і латинню й узаконені багатовіковою традицією періодичні пороття - тому, хто із честю витримував випробування привілейованою англійською школою, було вже нічого не страшно. Для Бренсона з його дислексиєю навчання перетворилося в катування.

Спочатку його прийняли за клінічного ідіота - лише через кілька семестрів учителі зрозуміли, що дитина короткозора. Річарду підібрали окуляри, він зміг нарешті бачити, що написано на дошці, але букви й цифри однаково не знайшли змісту. Його рятувало те, що він був капітаном відразу трьох шкільних команд - за успіхи у футболі й регбі йому вибачали багато чого. Але потім Бренсон зламав ногу й миттєво опинився в школі для відсталих учнів. Там його стали пороти щодня. Били за те, що він не вмів читати, за те, що м'яч залетів на клумби, за неправильно заправлену постіль і неначищені черевики - учні швидко звикали до думки, що бити будуть у кожному разі. Через рік у Річарда Бренсона розвилася якість, про яку мріє будь-який каратист: він перестав звертати увагу на удари.

В 1966 р. разом зі своїм шкільним другом вони створюють журнал «Student». Для цього він переобладнав свою кімнату в шкільному гуртожитку під офіс. Установити в ній телефон йому не дозволили, і він надзвонював рекламодавцям з вуличного автомата. За дзвінки Бренсон не платив - закривши за собою двері будки, він дзвонив на телефонну станцію й повідомляв, що розмову перервали, а монету автомат проковтнув. Телефоністка з'єднувала його з потрібним номером, гаркала: “З вами буде говорити містер Бренсон!” - і всі приймали її за секретарку великого боса. Через п'ять хвилин вона повідомляла, що час минув, тому Бренсон щосили намагався переконати співрозмовника за чотири хвилини сорок п'ять секунд - так виробилася його знаменита агресивна й безкомпромісна манера звістки переговори. На випускному вечорі директор сказав, що Річард Бренсон або сяде у в'язницю або стане мільйонером. Ще через рік вийшов перший номер “Студента”.

Журнал удалося розкрутити - у ньому друкувалися Жан-Поль Сартр, Мик Джаггер, Джон Леннон і знаменитий автор шпигунських романів Джон ле Карре. Нікому з них Річард Бренсон не заплатив ні пенні.

В умінні вибивати безкоштовні статті йому не було рівних: Бренсон звертався до знаменитостей із увічливим листом, у якому просив їх подумати на важливі для людства теми. З п'ятдесяти адресатів йому відповіли десять - цього вистачило на три номери.

Через два роки журнал прогорів: Бренсон не впорався із залученням реклами й поширенням видання. Але до цього часу він уже міцно стояв на ногах - одночасно з журналом Річард розкрутив ще один бізнес.

При “Студентові” виник центр допомоги молоді: тут боролися за те, щоб медсестрам підвищили зарплату, влаштовували на роботу няньок, шукали учнів студентам-репетиторам і надавали моральну підтримку незаміжнім дівчатам, що завагітніли. Для краси підприємства Річард розповідав жалісливу історію: одного разу від нього завагітніла дівчина, і вони не знали, що їм робити й куди звернутися, - от і розв'язали створити свій власний центр допомоги.

Пізніше Річард Бренсон створює свою нову фірму по поштовому розсиланню дешевих пластинок і називає її “Virgin” (”Дівич”). Сіль назви полягала в тому, що в шоу-бізнесі він і його друзі були безневинні й недосвідчені, як діти, - незабаром з'ясувалося, що це не перешкода успіху.

Бренсона пластинки йшли нарозхват, а коли вибухнув страйк поштових службовців, він відкрив разом із Джоном магазин на одній із центральних вулиць Лондона - і нічого не заплатив за оренду. Їх пустив до себе власник шикарного взуттєвого салону: Бренсон зумів так його загіпнотизувати, що бідолаха повірив - відвідувачі милого маленького музичного магазинчика будуть привертати увагу до його товару. У перший же день до Бренсоновскому прилавку вибудувалася черга в сто метрів довжиною, увечері він вийшов із-за нього з валізою грошей. Взуттьовик був убитий - йому вдалося продати всього чотири пари.

Тепер Річард Бренсон ішов тільки нагору: він зайнявся кіно: заснував мережу “Незайманих кінотеатрів”, фінансував екранізацію оруелівської антиутопії “1984″ і сам знявся в головній ролі. Потім пірнув у туристичний бізнес: група “Незайманих готелів” об'єднала безліч готелів в Англії й Іспанії, а також на приналежних Великобританії Незайманих островах; “Незаймані вихідні” щорічно організують відпочинок чверті мільйона людей. “Незаймані ігри” займаються комп'ютерними іграшками. “Незаймані Атлантичні авіалінії” зуміли потіснити “Бритиш Ейрвейз” (Бренсон бив їхнім рівнем сервісу - у його “незайманих” “боінгах” є навіть масажні кабінети). Радіостанція “Дівич”, орієнтована на утворену молодь, була визнана кращої в Англії, а по прибутковості посіла третє місце. “Незаймана кола” стала одним із самих модних англійських прохолодних напоїв. “Незаймана горілка”, яку Бренсон випустив разом зі стародавньою фірмою “Вільям Грант”, що спеціалізується на елітних сортах скроні, зайняла більш десяти відсотків англійського ринку..

Річарду Бренсону потрібно деяке: він ніколи не платить за пляшку вина більше п'ятнадцяти фунтів, виглядає так, начебто одягається на дешевих розпродажах, і аж до останнього часу жив у маленькому плавучому будиночку. Маргарет Тетчер дотепер згадує, як Бренсону вдалося стати центральною фігурою одного з урядових приймань - фотографи як по команді відвернулися від королеви й стали знімати його ноги (він прийшов у Виндзорський палац у різних черевиках). Журналісти називали Річарда найвідомішим підприємцем Великобританії, а в нього не було навіть робочого крісла - своєю імперією Бренсон управляв з маленького засаленого бордового диванчика головного офісу, що приткнувся в куті, компанії “Дівич”.

“Невинність” завойовувала світ, Річард Бренсон рвався усе вище й вище. На особисте життя в нього не залишалося ні сил, ні часу - і воно затріщала по всіх швах.
Шлюб зі своєю першою дружиною, Кристен Томассі, протривав у мільярдера недовго -
Річард Бренсон жив не стільки із дружиною, скільки з телефоном: той дзвонив у будь-яку годину дня й ночі, і щасливий власник “Невинності”, відірвавшись від газети, обіду або сексу, починав займатися бізнесом. Спочатку Кристен обурювалася, потім - пішла до іншого. Бренсон ганявся за нею по всім світу й все-таки Кристен не повернулася - Річарду довелося із цим упокоритися, але друзями вони залишилися.

Джоан, друга дружина Бренсона, так і не звикла до авантюр чоловіка - кілька років назад Річард переплив Атлантику на моторному човні (катер пішов на дно, а йому дивом удалося урятуватися) - і щораз не знаходила собі місця від занепокоєння. Те, що він постійно перевіряв себе й випробовував долю, не давало їй спокійно спати - навіщо ризикувати, адже в них усе так добре?!
Їхній первісток прожив усього чотири дні, а друга дочка народилася веселою, допитливою й здоровішою: вона виросла, у неї з'явився брат, найбільше на світі вони люблять ганяти в папинотатовому “ Рейндж-Ровері” по маминим газонам.